Читати книгу - "Там, у темній річці"

вільно, як того хотіли. Мої статки відокремили мене від братів і сестер по матері, а колір шкіри відчужив від братів і сестер по батькові. Без сумнівів, для мачухи та вітчима я був джерелом проблем і збентеження. А втім, я завжди був переконаний, що мені страшенно пощастило. Навіть ще не зустрівши Бесс, уже знав, що все у мене в житті складеться якнайкраще.

Розумієте, я знаю, що означає бути ніким, і коли народився Робін, побачив у ньому себе. Якщо чесно, у ньому навіть більше, ніж в інших своїх дітях. Інші діти — мої, у загальному розумінні спорідненості. Вони — моя плоть і кров, і я люблю їх. Люблю своїх хлопчиків і дівчат більше за життя. Коли бачу їх разом, то пригадую інших дітей моєї матері та радість, яку вони отримували одне від одного та від своїх батьків. Мені приємно думати, що вдалося облаштувати їм таке життя. Але коли я бачу Робіна — він мені не рідний, він нещастя моєї милої Бесс, у якому немає її вини, — то бачу дитину на узбіччі. Бачу дитину, яка так само легко могла провалитись у тріщину між сім'ями і загубитися там. Тож я заприсягнувся — не в день його народження, ні, значно раніше, — любити його всім серцем. Дбати про нього так, як треба дбати про найдорожчу дитину. Любити його такою любов'ю, на яку заслуговують усі діти. Хотів, щоб він знав — йому завжди буде місце в моєму серці. Бо якщо і є щось, чого я не терплю, то це дитячі страждання.

Армстронг замовк, а коли Рита підвела очі до його обличчя, на ньому бриніли сльози.

— Такі почуття роблять вам честь, — промовила вона. — Ви — найкращий із батьків. Познайомившись сьогодні з вашою сім'єю, я остаточно в цьому переконалася.

Армстронг роздивлявся щось у далечіні.

— Цей хлопчисько сто разів розбивав мені серце. І зробить це ще сто разів, допоки моє серце битиметься.

Вони тим часом підійшли до загорожі свинарника. Армстронг запустив руку до кишені й дістав жменьку жолудів. Молоді паці з рохканням і сопінням підійшли до нього. Він роздав їм жолуді, поплескав по спинах і почухав за вухами.

Тепер їх кликав до себе Донт. Він повертався з «Колодію» і ніс готову й обрамлену фотографію сімейства Армстронгів. Продемонстрував її чоловікові, той кивнув і подякував.

— Містере Донт, я хотів би поговорити з вами про іншу вашу фотографію.

Він дістав із кишені невеличкий знімок у рамці й продемонстрував його Риті та Донтові.

— Свиня-віщунка! Ви придбали її на ярмарку!

— Так і є, міс Сандей, — із нотами смутку в голосі підтвердив Армстронг. — Ви також можете пригадати, що коли я побачив цей знімок, то дуже розхвилювався. Містере Донт, я знаю цю свиню. Її звати Мод. Вона належала мені. Це, — він показав на свиню, що делікатно пригощалася жолудями, — її дочка Мейбел, а оте поросятко — її онука Матильда. Три роки тому вона безшумно зникла з цієї самої загорожі, і відтоді я ніколи не бачив її знову, поки не натрапив на вашу фотографію.

— Її вкрали?

— Вкрали… Поцупили… Тут підійде будь-яке слово.

— Це ж нелегка справа — вкрасти свиню? Я б за таке не взявся.

— Не знаю, чому вона не здійняла галас. Якщо свиня захоче, то верещатиме так, що прокинеться весь будинок. Тоді я побачив червоні плями, що тягнулися звідси й до дороги. Спершу злякався, що то кров, але насправді то була розчавлена малина. Вона дуже полюбляла малину. Гадаю, саме малиною вони її й виманили.

Він тяжко зітхнув і тицьнув пальцем у куток фотографи.

— Як думаєте, що тут зображено? Упевнений, що це — тінь. Я довго вдивлявся у це місце. Вважаю, що ця тінь належить людині, що стояла збоку і не лізла в кадр, поки ви витримували експозицію.

Донт кивнув.

— Цій фотографії майже три роки, і я розумію, що зараз навряд чи можна згадати, хто була та людина. Можливо, вона не мала жодного стосунку до Мод. Та я все думав: якщо ви спостережлива людина, то обов'язково зможете щось повідати мені про власника цієї тіні.

Поки Армстронг говорив це, він не відривав очей від Донта, і в погляді його було більше готовності пережити розчарування, ніж піддатися надії.

Донт примружив очі, перебираючи в пам'яті різні картини. Нарешті потрібна опинилася на поверхні.

— Невисокий чоловік. Нижчий за міс Сандей десь на вісім дюймів. Худорлявий. Найбільш прикметна риса — кожух. Він був йому завеликий, причому водночас і задовгий, і заширокий. Я ще подивувався, навіщо носити таке одоробло у спекотний літній день, коли всі навкруги ходять без верхнього одягу. Мені здалося, чоловік соромився своєї кощавої статури і сподівався, що великий одяг переконає оточення, що під ним — людина відповідного розміру.

— А який він був на вигляд? Молодий чи літній? Русявий чи темноволосий? Бородатий чи поголений?

— Поголений, і підборіддя у нього вузеньке. Більше нічого не можу сказати, бо він насунув капелюха так низько на носа, що обличчя практично не було видно.

Армстронг ретельно водив очима по фотографії, наче в такий спосіб міг розсунути межі рамки і побачити того невисокого худорлявого чоловіка.

— Отже, саме він і керував свинею?

— Так, саме він. Можу повідомити вам про нього ще дещо важливе. Я попросив його позувати разом зі свинею, і він відмовився. Я попросив ще раз. Він наполегливо казав «ні». У світлі того, що ви нам розповіли про викрадення свині, його вперте небажання фотографуватись отримало цілком зрозуміле пояснення.

Їх наздогнала наймолодша з дочок Армстронга і повідомила, що чай готовий. Вона попросила батька віддати племінницю їй, і той поставив дівчинку на землю. Мала виструнчилася на всі свої два фути зросту. Взявшись за руки, племінниця та її наймолодша тітка помчали до будинку, й старша підлаштовувала свої кроки під темп молодшої.

— Вибачте за відсутність церемоній, — попередив Армстронг, — та ми зазвичай чаюємо в кухні. Це економить час, і ми можемо не знімати робочий одяг.

На великому столі були розставлені тарілки з хлібом і холодним м'ясом, таці з різноманітними пирогами, а в повітрі витав приємний аромат випічки. Старші діти намазували молодшим хліб маслом, а найменшеньку посадили на коліна найстаршому братові-дядьку, і він підсовував їй найкращі шматочки. Армстронг особисто слідкував, щоб члени його родини та гості мали все потрібне, і після численного переміщення тарілок туди й сюди залишився єдиним, у кого тарілка була порожня.

— Поклади собі хоч що-небудь, любий, — спробувала почастувати його дружина.

— Так, зараз