Читати книгу - "Зламані янголи"

Може, річ була у крилах. У культурному архетипі, такому глибокому (янголи, демони, Ікар і ще безліч таких самих ідіотів, що кидалися з веж і круч, поки ми нарешті не зробили все правильно), що людство не могло від нього відмовитися.

Може, на кону просто стояло надто багато. Астрогаційні мапи обіцяли нові світи, до яких можна просто вирушити з упевненістю в тому, що кінцевий пункт мандрівки буде землеподібним, тому що, ну, тут так написано.

Хоч що це було, це можна було назвати лише вірою. Це не було знанням: Гільдія в ті часи ще не була такою впевненою у своєму перекладі, а для того, щоб запустити сотні тисяч збережених розумів і клонованих ембріонів у глибини міжзоряного простору, потрібне щось набагато ґрунтовніше за теорію.

Це була віра в неодмінну застосовність Нового Знання. На зміну землецентричній упевненості в людській науці та її здатності коли-небудь Із Усім Розібратися прийшла м’якіша довіра до величезної громади Марсіянського Знання, що, наче поблажливий батько, дозволить нам по-справжньому вийти в океан, керуючи човном. Ми збиралися вийти за двері, не як діти, що виросли та вперше залишають домівку, а як малеча, що довірливо вхопилася пухкенькою ручкою за кіготь марсіанської цивілізації. Увесь цей процес був позначений абсолютно необгрунтованим відчуттям безпеки та затишного тепла. Це мотивувало розсіяння не менше, ніж економічна лібералізація, що її так розхвалював Генд.

Ситуацію змінили три чверті мільйона смертей на Адорасьйон. Вони та ще кілька геополітичних огріхів, які вигулькнули на поверхню з виникненням Протекторату. На Землі закручували гайки старі вірування, як політичні, так і духовні, строгі авторитетні томи, за якими можна жити. «Ми жили вільно, і за це необхідно заплатити. Тепер в ім’я стабільності та безпеки всім має керувати тверда рука.»

Від того нетривалого сплеску захоплення всім марсіянським залишається дуже мало. Вицинський і його революційна команда вже кілька століть як зникли — їх зацькували, позбавивши університетських посад і фінансування, а декого взагалі вбили. Гільдія замкнулася в собі, ревниво охороняючи ту обмежену інтелектуальну свободу, яку їй дозволяє Протекторат. Уявлення про марсіян, більш-менш близькі до повного розуміння, звелися до двох практично не пов’язаних між собою модифікацій. З одного боку, є хрестоматійно-суха добірка зображень і нотаток, дані в такому обсязі, який Протекторат вважає доцільним для суспільства. Кожна дитина сумлінно вивчає їхню зовнішність, їхні розчепірені крила та скелет, динаміку польотів, марудні подробиці їхнього процесу парування та виховання дитинчат, віртуальні реконструкції їхнього оперення та забарвлення, створені на основі нечисленних візуальних записів, які нам вдалося знайти, або здогадів Гільдії. Емблеми насістів, можливий одяг. Колоритні, легко засвоювані деталі. Трохи соціології. Її надто погано розуміють, вона надто невизначена, надто нестабільна, та й чи справді людям треба з усім цим морочитися?..

— Відкидання знань, — сказала вона, трохи здригнувшись від пустельного холоду. — Добровільне невігластво щодо того, що ми, можливо, збагнемо не одразу.

На іншому кінці колони фракціонування збираються більш маргінальні елементи. Дивні релігійні секти, легенди та чутки з розкопок, які передаються пошепки. Тут залишилося дещо від наших колишніх уявлень про марсіян — тут про їхній вплив можна говорити впівголоса. Тут їх можна називати так, як їх колись називав Вицинський: «Нові Древні, що навчають нас справжнього значення цього слова. Наші таємничо зниклі крилаті благодійники, що різко спускаються й торкаються кінчиком одного холодного крила карку нашої цивілізації, нагадуючи нам, що тут шість-сім тисяч років сяк-так записаної історії не вважаються давністю».

Цей марсіянин помер.

Помер уже давно — це було очевидно. Його тіло муміфікувалося в сіті, крила стали тонкими, як пергамент, а голова висохла, перетворившись на довгий вузький череп з наполовину роззявленим дзьобом. У розкосих очницях чорніли очі, наполовину сховані за складчастими мембранами повік. Під дзьобом випирала шкіра істоти, швидше за все, подумалося мені, прикриваючи горлову залозу. Вона, як і крила, здавалася тонкою, мов папір, і прозорою.

Під крилами тягнулися на тлі сіті кістляві кінцівки і трималися за прилади витончені на вигляд кігті. Я відчув ледь помітний приплив захвату. Ця істота, хоч ким вона була, померла за пультом.

— Не торкайся, — гарикнула Вардані позаду мене, і я усвідомив, що тягнуся вгору, до нижнього краю сітчастого каркасу.

— Вибач.

— Як шкіра облізе, сам перед собою вибачатимешся. В їхньому підшкірному жирі є лужний секрет, який виходить з-під контролю, коли вони помирають. За життя його, на нашу думку, врівноважує окислення їжі, але він досить сильний, щоб розчинити більшу частину трупа, якщо навколо вдосталь водяної пари, — говорячи, вона обходила сітчастий каркас із автоматичною обережністю, вочевидь, прищепленою їй у Гільдії. Її обличчя було цілком зосереджене, вона ні на мить не відвела очей від крилатої мумії над нами. — Коли вони помирають отак, він просто роз’їдає жир і висихає, перетворюючись на порошок, що роз’їдає дихальні шляхи та очі.

— Так, — я відступив на пару кроків. — Дякую за завчасне попередження.

Вона знизала плечима.

— Я не сподівалася знайти їх тут.

— На кораблях є команди.

— Еге ж, Ковачу, а в містах — населення. За чотири з лишком століття археологічних досліджень на тридцяти з гаком світах ми знайшли всього-на-всього пару сотень цілих трупів марсіян.

— Воно й не дивно, як у них така фігня в організмі, — Шнайдер підбрів до нас і тепер із цікавістю розглядав знахідку, стоячи під сітчастим каркасом з іншого боку. — А що відбувалося з цією речовиною, якщо вони просто якийсь час не їли?

Вардані сердито глянула на нього.

— Ми не знаємо. Мабуть, розпочинався цей процес.

— Це, певно, було боляче, — зауважив я.

— Так, гадаю, що так.

Їй насправді не хотілося говорити з жодним із нас. Вона була заворожена.

Шнайдер не сприйняв натяку. А може, йому просто було треба, щоб величезна тиша в повітрі довкола нас і пильний погляд крилатої істоти над нами зникли за торохтінням голосів.

— Як вони до такого дійшли? Ну, тобто, — він реготнув, — це ж не найвигідніша для еволюції риса, так? Це вбиває, якщо зголодніти.

Я знову поглянув на висушений розпластаний труп і відчув новий приплив поваги, яку вперше відчув, коли збагнув, що марсіяни померли на постах. У мене в голові відбулося щось таке, що не піддавалося визначенню; мої чуття посланця сприймали це як мерехтіння інтуїції на межі розуміння.

— Ні, це вигідно, — сказав я й одразу зрозумів. —