Читати книгу - "Спокута"

б вона одразу пригадала цілком. Попереду зліз зі своєї хури молочар, щоб підтягнути підпругу коню. Коли Брайоні підійшла, він мугикав до худоби. Поки вона стояла позаду нього, чемно прокашлюючись, їй раптом пригадався старий Гардмен з його двоколкою. Усі, кому, скажімо, зараз сімдесят, у 1888 році були б її однолітками. Тоді була доба коней, принаймні на вулицях, і старі люди не хотіли її відпускати.

Коли Брайоні запитала у нього дорогу, молочар повівся досить приязно і довго та плутано пояснював маршрут. Він був високий, з прокуреною білою бородою. Через аденоїди його слова звучали гугняво. Він махнув їй у бік дороги, показуючи поворот ліворуч, під залізничним мостом. Вона гадала, що зарано віддалятись од річки, але, ідучи, відчула, що він дивився їй услід, і вирішила, що було б неввічливо ігнорувати його вказівки. Можливо, ліворуч можна зрізати шлях.

Вона була здивована з того, яка вона незграбна і соромлива після всього, чого надивилася останнім часом. На самоті, без звичного оточення, вона почувалася розгубленою недотепою. Кілька місяців вона жила замкнено, і кожна година була прописана у графіку. Вона знала своє скромне місце у відділенні. Набуваючи досвіду в роботі, вона стала краще виконувати накази й усі процедури, припинивши думати про себе. Уже довго вона нічого не робила самостійно, якщо не рахувати того тижня у Примроуз-Гіллі, коли вона друкувала свою повість, відчуваючи безглузде хвилювання, яке нині здавалося таким недоречним.

Коли вона проходила під мостом, над головою проторохтів поїзд. Громовий ритмічний гуркіт проймав просто до кісток. Скрегіт і металевий стукіт криці, великі металеві конструкції високо над головою, в темряві, незрозумілі двері в цегельній кладці, затиснені в іржавих кронштейнах могутні чавунні трубопроводи, по яких тече невідомо що... такий моторошний винахід — точно справа рук раси надлюдей. А сама Брайоні тільки миє підлоги і мотає бинти. Звідки в неї сили на таку подорож?

Коли вона вийшла з-під мосту, перетинаючи запорошений клин вранішнього сонця, потяг безневинно торохкотів, зникаючи вдалині. Що їй потрібно, нагадала собі ще раз Брайоні, це кістяк. Вона пройшла в крихітний міський парк з тенісним кортом, де двоє чоловіків у фланелі перекидали м'яча, з ледачою впевненістю готуючись до гри. Неподалік сиділо на лавці двоє дівчат у шортах кольору хакі, читаючи листа. Брайоні подумала про адресованого їй листа, про цю солодкаву відмову. На чергуваннях вона носила листа у кишені, й на другій сторінці з'явилася пляма карболки у формі краба. Брайоні прийшла сюди не для того, щоб читати листа, але там наче містився страшний вирок саме їй. «Чи, може, вона роз'єднала їх у якийсь катастрофічний спосіб?» Саме так. А вчинивши це, хіба вона має право приховувати той факт, склепавши слабку й навряд чи розумну вигадку і, щоб задовольнити власне марнославство, пославши цей опус до журналу? Нескінченні сторінки велемовних описів світла, каміння і води, розповідь, розділена між трьома різними точками зору, і марудна тиша, в якій нічого особливого так і не відбулося,— ніщо з цього не може приховати її боягузтва. Невже вона справді гадає, що могла сховатися за запозиченими теоріями сучасного красного письменства і втопити свої провини у потоці — у трьох потоках! — свідомості? У своїй повістині вона уникала правди так само, як і в житті. Те, в чому вона не хотіла зізнаватися, не прокралося і в її повість — а воно там конче потрібне. Що тепер робити? Не оповіді бракувало кістяка, а їй самій. Кістяка.

Вона покинула маленький парк і пройшла повз невеличкі фабрики, від чиїх верстатів вібрував хідник. Неможливо було сказати, що роблять за цими великими брудними вікнами або чому жовто-чорний дим куриться лише з одного тонкого алюмінієвого димаря. Навпроти, діагонально, на розі вулиці, розчахнені подвійні двері пабу пропонували зору сцену з вистави. Усередині ще з вечора курився дим, забарвлюючи повітря у синюватий колір, а хлопець з привабливим, задумливим поглядом випорожняв попільнички у відро. Двоє чоловіків у шкіряних фартухах розвантажували пивні барила, стягуючи з воза і несучи вулицею. Брайоні ще ніколи не бачила, щоб на вулицях було стільки коней. Певно, військові реквізували всі вантажівки. Хтось зсередини відчинив ляду льоху. Ляда грюкнула об тротуар, здіймаючи пил, і чоловік з круглою, як тонзура, личиною, чиї ноги ще ховалися під землею, зупинився і озирнувся подивитися на Брайоні, яка йшла повз нього. Він здався їй схожим на гігантську шахову фігуру. Фурмани теж дивилися на неї, і один з них аж свиснув, заклавши пальці в рот:

— Усе гаразд, люба?

Вона не була проти такої уваги, але ніколи не знала, як реагувати. «Так, дякую»? Вона всміхнулася до них усіх, рада, що її ховають брижі плаща і каптур. Усі, вона вважала, тільки й думають про вторгнення, але не лишається нічого іншого, як жити далі. Навіть якщо прийдуть німці, люди так само гратимуть у теніс, пліткуватимуть, питимуть пиво. Може, припинять свистіти, заклавши пальці в рот. Коли вулиця після повороту звузилася, дорожній рух навколо погучнішав, а гарячі вихлопи вилітали просто їй в обличчя. Просто на тротуар виступала вікторіанська тераса з яскраво-червоної цегли. Жінка у фартуху з «огірочним» малюнком енергійно мела перед своїм будинком, з відчинених дверей якого линув запах смаженого сніданку. Вона посунулася, даючи. Брайоні пройти, бо тут було надто вузько, але різко відвела погляд у відповідь на «доброго ранку». До неї наближалася жінка з чотирма капловухими хлопчаками, що несли валізи і речові мішки. Діти штурхалися, галасували, буцали один одного старими черевиками. Вони проігнорували змучений окрик своєї матері, тож Брайоні довелося притиснутися до муру, пропускаючи їх.

— Ану годі, ви! Дайте сестрі пройти.

Коли Брайоні проходила повз, жінка обдарувала її кривим сумно-вибачливим усміхом. Їй бракувало двох передніх зубів. Її огортала хмаринка різкий парфумів, а між пальцями жінка тримала незапалену цигарку.

— Вони так хвилюються, бо їдуть на село. У житті там не бували, вірите.

— Хай щастить,— побажала Брайоні.— Сподіваюся, ви потрапите до хорошої родини.

Жінка, чиї вуха теж стирчали, але їх частково приховувала стрижка боб-каре, весело зареготала.

— А та родина ще не зна', що на неї чека така доля!

Нарешті Брайоні дісталася рогу занехаяної вулиці, що, як показував шматок карти, мала називатися Стоквелл. Тут мав пролягати головний південний маршрут, і на цій вулиці виявилася жменька знудьгованих Оборонців Батьківщини з однією гвинтівкою на всіх. Літній чоловік у фетровому капелюсі, комбінезоні та з пов'язкою на рукаві, з обвислими щоками, як у бульдога, стояв окремо і звернувся до Брайоні з