Читати книгу - "Капітула Дюни, Френк Херберт"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Що ти робиш? — майже закричав, коли вона посадила його на себе, широко розвівши ноги. Загойдалася, розминаючи йому спину.
— Відповідай, бодай тебе! — Це вже справжній крик.
«Звідки взялося це “бодай тебе”?» — замислилася Одраде.
Шіана ввела його в себе.
— Ось тобі відповідь!
Його рот сформувався у безмовне «Ох».
Спостерігачі бачили її зосередження у Теґових очах, але Шіана стежила за ним й іншими чуттями.
«Відчуй напруження його стегон, пульсування блукаючого нерва, зверни особливу увагу на потемніння його сосків. Коли доведеш його до цієї точки, утримуй цей стан, доки його зіниці не розширяться».
— Імпринтерка! — Від Теґового зойку спостерігачі підскочили.
Він бив кулаками Шіану по плечах. Усі по той бік оглядової стіни помітили мерехтіння в його очах. Коли він звивався туди-сюди, з них наче визирало щось нове.
Одраде схопилася на ноги.
— Щось пішло не так?
Айдаго зостався у своєму кріслі.
— Те, що я передбачав.
Шіана відштовхнула Теґа, вивільняючись від його пальців, що намагалися подряпати її.
Він розтягся на підлозі та підвівся, крутнувшись зі швидкістю, яка вразила спостерігачів. Шіана і Теґ кілька довгих ударів серця дивилися одне одному в очі. Він повільно випростався і лише тоді подивився униз, на себе. У цю мить оглядав ліву руку, тримаючи її перед собою. Тоді перевів погляд на стелю, пробіг очима кожну стіну. Знову подивився на своє тіло.
— Що це в біса таке… — Голос і далі по-дитячому писклявий, але дивно дорослий.
— Ласкаво просимо, гхоло-башаре, — промовила Шіана.
— Ти намагалася провести зі мною імпринтинг! — Гнівне звинувачення. — Думаєш, мати не навчила мене відвертати це? — Раптом на його обличчі з’явився відсторонений вираз. — Гхола?
— Дехто вважає тебе радше клоном.
— Хто… Шіана! — Він обертався, знову оглядаючи кімнату. Приміщення вибрано через прихований доступ. Жодного видимого входу. — Де ми?
— На не-кораблі, який ти привів на Дюну незадовго до того, як тебе вбили. — Досі все за правилами.
— Убили… — Ще раз глянув на свої руки. Спостерігачі, здається, бачили, як гхолівські фільтри спадають з його пам’яті. — Мене вбили… на Дюні? — Майже жалібно.
— Ти лишався героєм до кінця, — підтвердила Шіана.
— Мої… люди, яких я взяв із Гамму… вони…
— Всечесні Матрони зробили з Дюни приклад покарання. Мертва куля, звугліла на жужіль.
На його обличчі відбився гнів. Він сів, схрестивши ноги, стиснуті в кулаки руки на колінах.
— Так… я вивчав це на історії… себе. — Знову глянув на Шіану. Вона й далі сиділа на маті тихо й непорушно. Це було таке поринання у пам’ять, яке можна оцінити, лише пройшовши крізь Агонію. Зараз потрібен був цілковитий спокій.
— Не втручайся, Шіано, — прошепотіла Одраде. — Нехай це станеться. Дай йому осмислити це. — Дала рукою знак трьом Прокторкам. Вони підійшли до люка, стежачи за нею замість таємної кімнати.
— Якось воно дивно — думати про себе як про історичну особу, — сказав Теґ. Дитячий голос, але відчуття дорослості зосталося. Заплющив очі, глибоко вдихнув.
Одраде, залишаючись у кімнаті, звідки вела спостереження, впала у крісло і спитала:
— Що ти бачив, Дункане?
— Коли Шіана відштовхнула його від себе, він обернувся зі швидкістю, якої я ніколи досі не бачив, хіба що в Мурбелли.
— І навіть швидше.
— Можливо… це тому, що його тіло молоде і ми дали йому вишкіл прана-бінду.
— Це щось інше. Ти насторожив нас, Дункане. Щось невідоме в маркерах Атрідівських генів. — Вона глянула на пильних Прокторок і хитнула головою. «Ні. Ще ні». — Ця його мати, бодай її! Провела гіпноіндукцію, щоб блокувати імпринтинг, і приховала його від нас.
— Та подивись, що вона нам дала, — зауважив Айдаго. — Більш ефективний спосіб відновити пам’ять.
— Ми мали б здогадатися самі. — Одраде сердилася сама на себе. — Скителі запевняв, що тлейлаксу вдавалися до болю та зіткнення. Це мене дивує.
— Спитай його.
— Це не так просто. Наші Правдомовиці не мають щодо нього певності.
— Він непрозорий.
— Коли це ти його вивчив?
— Дар! Я маю доступ до записів комунікаторів.
— Я знаю, але…
— Прокляття! Уважно дивишся на Теґа? Глянь на нього! Що відбувається?
Одраде швидко перевела увагу на дитину, що сиділа в сусідній кімнаті.
Теґ глянув на комунікатори, на його обличчі малювалася страхітлива напруга.
Це було для нього наче пробудження зі сну під час конфлікту, наче рука ад’ютанта труснула його. Щось потребує його уваги! Він отямився, сидячи в командному центрі не-корабля. Поруч із ним стояла Дар, тримаючи долоню на його шиї. Дряпала? Слід зробити щось нагальне. Що? Його тіло якесь неправильне. Гамму… а зараз вони на Дюні і… Він пам’ятав різні речі: дитинство на Капітулі? Дар як… як… Дальші спогади плуталися. «Вони намагалися провести зі мною імпринтинг!»
Свідомість обпливала цю думку, наче ріка, що шукає собі дороги між скелями.
— Дар! Ти там? Ти там!
Одраде сіла глибше в крісло, приклавши долоню до підборіддя. Що тепер?
— Мати! — Який звинувачувальний тон!
Одраде торкнулася транспластини біля крісла.
— Вітаю, Майлсе. Підемо прогулятися в садах?
— Більше жодних ігор, Дар. Я знаю, навіщо вам потрібний. Хоча й попереджаю: насилля приводить до влади не тих людей, що слід. Наче ви цього не знаєте!
— Ти й досі вірний Сестринству, Майлсе, попри те, що ми тільки-но спробували?
Він глянув на насторожену Шіану.
— Я досі ваш слухняний пес.
Айдаго вищирився, Одраде кинула на нього грізний погляд.
— Ти і твої кляті історії!
— Усе гаразд, Майлсе, більше жодних ігор, але я маю знати про Гамму. Кажуть, ти рухався там швидше, ніж може простежити око.
— Це правда. — Рівний тон, наче б сказав «Що за дідько».
— А просто зараз…
— Це тіло надто юне для таких навантажень.
— Але ти…
— Я спромігся на один ривок, а тепер страшенно голодний.
Одраде глянула на Айдаго. Він кивнув. Це правда.
Вона відкликала Прокторок від люка. Ті завагалися, проте підкорилися. Що їм наказала Белл?
Теґ ще не договорив.
— Невже я помиляюся, дочко? Оскільки кожна особистість відповідальна найбільше за самого себе, то творення себе вимагає найвищої дбайливості й уваги?
«Ця
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Капітула Дюни, Френк Херберт», після закриття браузера.