read-books.club » Наука, Освіта » Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік 📚 - Українською

Читати книгу - "Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік"

204
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми" автора Бор Стенвік. Жанр книги: Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 88 89 90 ... 107
Перейти на сторінку:
Мітчелл співає: «We don’t need no piece of paper from the City Hall, keeping us tight and true»[19]. Для покоління моїх батьків це речення мало раціональний сенс, воно обґрунтовувало ідею про те, що старомодний інститут шлюбу не мав нічого спільного зі справжнім коханням. Ця ідея ще не викоренилася повністю, я чув ту саму фразу Мітчелл і від людей мого покоління. Якщо чесно, я й сам до неї вдавався, коли всі ці роки вважав, що одруження не має ніякого сенсу. Я хитав головою, коли мої колись такі розумні друзі ставали жертвами і розчинялися в цьому пережитку минулого.

Подібне ставлення виражається і у фільмі «Чотири весілля і один похорон», коли герой фільму Ґарет висуває теорію про те, що люди одружуються, коли у них закінчуються теми для розмов. Тоді приходить час для шлюбу та дітей, бо це породжує нові теми, дає парі можливість обмінюватися думками, планувати та реалізовувати щось разом. У цьому контексті малося на увазі, що альтернативою такому сценарію було б усвідомити, що стосунки розпадаються, і закінчити їх, хоча такий варіант і міг бути куди важчим. І твердження Мітчелл, і думка Ґарета базуються на переконанні, що справжнє кохання, якщо воно достатньо сильне, не потребує ніяких інших опор. Обидві ідеї не такі вже й сучасні та бунтарські, якими я вважав їх у молодості, оскільки вони продовжують традицію розділяти романтику та шлюб, яка сягає ще часів Середньовіччя, якщо не раніше.

Ідеї французьких трубадурів про справжнє і чисте кохання, вільне від тягаря шлюбу, розвивалися на Заході і вплинули на формування сучасного ідеалу кохання, яким ми його знаємо сьогодні. Але десь у дорозі цей бунтарський ідеал також було інституціалізовано і кохання почали сприймати за показник щасливого сімейного життя. Суперечності поєдналися, і з плином століть слова «кохання» та «шлюб» усе частіше стали вживатися в одному реченні. Соціолог Ентоні Ґідденс вважає, що романтичне кохання у сучасному розумінні виникло у XVIII столітті, разом із відокремленням поняття особистості від соціальних та релігійних структур. З появою роману як нового літературного жанру, люди, натхненні романтичними історіями, почали сприймати життя більше як розповідь про дві людські долі, що пов’язувалися наперекір зовнішнім соціальним обставинам. Такі історії були часто дуже ідеалізовані, у них переважно йшлося про те, що чоловічі та жіночі цінності різні, але в сімейному житті вони доповнюють один одного і стають єдиним цілим.

У XX столітті, на думку Ґідденса, на зміну романтичному коханню прийшов ідеал справжнього кохання, а старі традиції ще більше відійшли в минуле. Особистість кожної людини вже не була обов’язково пов’язаною зі сім’єю та домом. Кохання вже не було тим, що випливає зі стосунків із конкретною людиною. Чи радше поняття любові перенеслося на іншу особу – себе. Любов стала частиною процесу саморозвитку, а партнерство тепер не було союзом на все життя, а радше чимось, що тривало доти, поки кожен партнер отримував достатньо від такої форми співіснування. А оскільки вже не треба було йти до зовнішніх владних органів, як-от церква, держава чи родина, щоб скріпити ці стосунки, єдиним, до кого можна звернутися, був інший партнер.

Метою справжнього кохання стало не нав’язати якісь стандартизовані ролі, а з’ясувати «справжню природу» партнера, знайти в ньому своє відображення. Цей новий і більш демократичний тип кохання передбачав здебільшого стосунки двох рівноправних партнерів, і одній половині цих стосунків такі зміни особливо пішли на користь. Емансипація жінок сприяла створенню норм, за якими одна сторона фінансово та юридично вже не підпорядковувалася іншій. Крім того, нові методи контрацепції, розвиток медицини та зменшення кількості дітей зробили шлюб менш ризикованою справою для жінок. Вони переставали боятися важких пологів та небажаної вагітності, а ще отримали більше можливостей для самореалізації. Проте така свобода вплинула не тільки на жінок, але й на чоловіків: вона породила невпевненість у собі. Стосунки немов перетворилися на довгі переговори: у нас все добре? Ти досі ще любиш мене? Чи можу я тобі довіряти?

У своїй книзі «Кохання в західному світі» (Love in the Western World, 1940) філософ Дені де Ружмон застерігає не вкладати забагато в поняття сучасного шлюбу. Він вважав, що зростання рівня розлучень було зумовлено нереальними очікуваннями тривалого романтичного кохання, рішенням тут має бути концепція більш реалістичного партнерства, що передбачає рефлексію та співпрацю. Професорка Лора Кіпніс частково погоджується з ним у своїй книзі «Проти кохання» (Against Love, 2003). Уявлення, що кохання, пристрасть та довіра в парі мають тривати на одному рівні протягом десятиліть, є чистим блефом, вважає вона. Але її тлумачення проблеми цілком протилежне тому, яке представив Ружмон.

Пожертвувати романтикою та сексуальним потягом на користь спокійнішого задоволення зрілого кохання нагадує добровільну ампутацію здорової кінцівки: знадобиться сильна анестезія, і фантомний біль ніколи повністю не зникне. Але якщо в суспільстві існує переконання, що прагнення до змін є недоліком особистості, бажання почати щось нове – ганебно, а хотіти більшого задоволення – нечувано, тоді така ампутація є необхідною.

Абсурдно, що сучасні люди добровільно погоджуються на договір, який забирає значну частину їхньої особистої свободи, і намагаються обдурити себе, вважаючи, що вони відчуватимуть завжди сильний потяг до однієї людини до самої смерті, вважає Кіпніс. Моногамія містить в собі небезпеку для щастя та незалежності, на яку кожен з тих чи інших причин погоджується, даючи себе обманути обіцянками «кохання». Інші, до прикладу, філософ Аарон Бен-Зеєв та соціолог Рухама Гуссінський, вважають, що рівень ризику тут ще вищий. У своїй книзі «В ім’я кохання» (In the Name of Love) вони описують романтичну ідеологію як загрозу для життя. Їхнє переконання базується на детальних опитуваннях 18 різних чоловіків, які вбили чи скоїли замах на своїх дружин. Побутує думка, що часто це скоюють через ревнощі, проте все не так, вважають автори, бо ці дії спричинені надмірною вірою в романтичне кохання. Усі вбивці дружин вірили в єдине чисте, глибоке, вічне і незамінне кохання. «Небезпека кохання, – стверджує Бен-Зеєв, – існує тоді, коли крайній та оманливий вияв цього почуття посідає головне місце в людському житті».

Подібну версію висловлює Саймон Мей, який у своїй книзі «Кохання: історія» (Love: A History) описує, як ілюзія безумовного та вічного кохання випливає з християнських уявлень про єдиного Бога. Християнські вчення стверджують, що Божа любов є безумовною (що йому потребувати взамін, коли він все має?), і має служити прикладом для людської любові. Такий стандарт встановлює неможливі очікування від кохання, вважає Мей. Ми успадкували концепцію любові божественного походження і намагаємося втілити її у секуляризованому суспільстві. Кохання стало окремою релігією,

1 ... 88 89 90 ... 107
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік"