Читати книгу - "Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко"

— Передай Вовці і Славку, хай сьогодні приходять опівночі в Грабів яр і чекають на мене біля Білої Криниці, — сказав Юрко. — І ти приходь. До зустрічі.

Іван попрощався й хутко попрямував до хвіртки.

Опівночі, як і домовилися, хлопці зібралися в умовленому місці. Іван Гончар прийшов з візком. На запитання товаришів, навіщо його взяв, відповів загадково:

— Потім дізнаєтесь.

Поволі вийшли з яру. Над сріблястим Льольчиним озером та темно-синім Самусевим лісом висів повний місяць. У лісі було видно, як удень.

Коли підійшли до дубового гаю, Іван попередив:

— Ідіть за мною слідом. І нікуди не звертайте. Тут почалося мінне поле.

Хлопці обережно йшли за своїм провідником, намагалися ступати слід у слід.

Просіка вивела хлопців на звивисту стежку. На узліссі стояли чорні коробки підбитих танків. Минулого літа тут довго клекотів запеклий бій, але як не намагалися фашисти прорватися берегом Льольчиного озера до Прип'яті — нічого в них не вийшло. На смерть стояв наш батальйон, прикривши свої окопи та траншеї мінним полем. До самого озера прорвалися, було, ворожі танки — і тут їх зупинили артилеристи та піхотинці. І вже після того, як гітлерівці, захопивши село, форсували Прип'ять, наші вночі вийшли з оточення.

Іван підвів хлопців до піщаного косогору. Поставив візок під старим, розлогим дубом і відчинив двері замаскованого бліндажа: «Заходьте» — і перший пірнув у чорне чотирикутне провалля. Невдовзі там блимнув вогник. Хлопці зайшли в бліндаж. Посередині просторого, довгастого приміщення, стіни якого були обшиті білими дошками, а стеля викладена накатом товстезних соснових стовбурів, стояв широкий, міцно збитий стіл. Перше, що побачили хлопці, — автомати. Вони безладною купою лежали на столі. Поряд — гранати з довгими дерев'яними ручками. Автомати були нові, щедро змащені мастилом.

«Не інакше, — подумав Юрко, — як Іван позичив їх з якогось складу».

— Іване, — не втримався. — Де це ти узяв їх стільки?

— Де взяв, — загадково відповів Іван, — там уже нема! Хоча, як сказати правду, там ще чимало лишилося всілякого добра. Тільки одному мені багато не донести!

Славко з Вовкою теж підійшли до столу. Їх зацікавили гранати з дерев'яними ручками. Славко виважив одну з них — сказав:

— Як товкачка! Нею можна курям картоплю товкти. Недавно такими гранатами фашисти глушили рибу в Прип'яті. Десятків чотири кинули. Вода в Прип'яті ходором ходила від вибухів. Риби, особливо мальків, повно наглушили.

— Ти дивися, — попередив його Іван, — не потягни за шворку, що до держака приліплена! Так гахне, що й кісток не позбираємо. Краще не чіпайте, а сідайте до столу, почекаємо, поки місяць зайде та хоч трохи потемніє. Тоді рушимо в Самусів ліс.

— Що ж ми там будемо робити? — поцікавився Вовка.

— Перевеземо туди міни, — пояснив Іван. — Вирішив я замінувати узлісся і просіки. Хай спробують тоді фашисти поткнутися в діброву. Запали я переніс, приховав у безпечному місці, а тепер міни треба перевезти.

У кутку бліндажа стояла довгаста скриня, оббита білою бляхою. Іван підійшов до неї, відкрив, дістав суху ковбасу, дві банки м'ясних консервів, невеличку сіру хлібину. Поклав усе те на стіл.

— Їжте, — запросив товаришів.

Хлопців не треба було довго припрошувати, вони хутко взялися за їжу, а Іван похвалився їм своєю удачею:

— Натрапив на ворожі склади і латаюся потроху. Там усього німці стільки наперли, що й возом за день не вивезеш.

— Де це там? — запитав Юрко.

— У Яхнівці, в майстерні машинно-тракторної станції. Мій батько працював у ній до війни, я часто бував у нього і знаю усі ходи й виходи, хоча фашисти й добряче охороняють склади.

— Як же ти в них проникаєш? — поцікавився Юрко. Іван ухилився від прямої відповіді:

— Проникаю! Набрав там зброї, передав партизанам, а цю, — кивнув головою в той бік, де лежали автомати та гранати, — ще не встиг переправити. Хочу трохи й собі залишити.

— Навіщо? — запитав Славко. — Там, у лісі, кожен автомат знадобиться…

— І тут скоро пригодяться, — загадково мовив Іван. — А партизанам я ще дістану.

— Так ти й нас візьми, — запропонував Вовка. — Гуртом більше принесемо.

— Візьму, — пообіцяв Іван, — підемо на тому тижні, як місяць не так рано сходитиме.

Хлопці повечеряли, чекали, поки зайде місяць. Гончар дістав із схованки патефон, завів, поставив платівку. У бліндажі тихо залунала знайома пісня:

Над Амуром тучи ходят хмуро,

Край суровый тишиной объят.

На высоких берегах Амура

Часовые Родины стоят.

— «Три танкісти»! — вигукнув Володя. — 3 кінофільму «Трактористи».

— Гарний фільм, — замріяно сказав Юрко. — Я його двічі дивився.

— А мені не пощастило подивитися, — озвався Іван. — Через Василя Краснуху. Якось похвалився йому про засипаний водозлив у Грабовому яру, де намальований воїн у золотій кольчузі. От Василь і пристав до мене, як та смола: «Ходімо подивимося». Взяли ліхтар і подалися в Грабів яр досліджувати водозлив. Такий кінофільм проґавив, — сердито похитав головою Гончар.

— Хіба в Грабовому яру є водозлив? — вражено запитав Юрко.

— Звісно є, — підтвердив Гончар. — Довжелезний кам'яний тунель. Починається біля грота Привидів і виходить у Грабів яр. Тільки той водостік дуже давній, замулений, і вужів у ньому повно. Як пройде дощ — грязюки по коліна. А Василь потягнув мене туди якраз після зливи. Я там нові черевики порвав, зачепився за жмут колючого дроту — і розпанахав.

— Звідки ти дізнався про той тунель? — допитувався Юрко. — Хто тобі про нього розповів?

— Дід Нечипір. Він у пана Хоткевича до революції садівником працював. І його дід, і його прадід. От він і знав там всі ходи й виходи, про кожен камінь може цілу годину розповідати, звідки привезли і коли поставили. Якось дід і похвалився, що з Грабового яру можна пройти до самого палацу через підземний хід. І