Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

Двомісячний термін роботи над законопроектом про ДНР, складеним комісією 4 вересня і переданим до Ради Міністрів 30 вересня, пояснюється, по-перше, тим, що комісія повинна була узгодити два документи. Перший проект, розроблений ВНР, мав 150 артикулів; другий, так званий «соціялістичний», складався з 36 статей. По-друге, всередині самої комісії не було консенсусу з принципових питань. Врешті-решт, «комісія установила основні принципи щодо організації Парламента, доручила попередню розробку проекту підкомісії, яка розклала виклад свого проекту по перерахованим відділам так званого соціялістичного проекту та комбінувала зміст обох проектів, поновляючи пропуски другого проекту належними артикулами першого більш повного в деяких деталях проекту».

У пояснювальній записці до документа було також зазначено, що комісія «поповнила знайдені нею пропуски в обох проектах новими артикулами, переробила в багатьох артикулах самий зміст одержаних проектів та зовсім виправила форму виклада артикулів, взятих з двох проектів». Обмеження прав передпарламенту було пояснено, по-перше, «не зовсім установ-пенимиумовами нашого життя», по-друге, «не зовсім скінченими та закресленими теренами держави» і, по-третє, необхідністю «відчинить найскоріше і без одкладання діяльність Парламента зараз же по перейденню на рідні терені, хоч би навіть на пространстві деяких повітів».[506]

Врешті 23 жовтня уряд «більшістю голосів» («проти» висловився лише Архипенко) ухвалив «приступити до негайного розгляду» законопроектів «про Державну Народну Раду УНР і про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці». Наступного дня останній законопроект розглянули постатейно та ухвалили в цілому. 26 жовтня ця доля спіткала і законопроект про Державну Народну Раду[507]. За два тижні пан Головний отаман таки підписав червоним чорнилом нібито попередньо ухвалені Радою Народних Міністрів закони «Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці» і «Про Державну Народну Раду», проставивши на титульному аркуші першого з цих документів дату «12 листопада 1920 р.»[508]

Мазепа новий порядок «управління» УНР оцінив цілком нейтрально, констатувавши принципову новацію «закону» так: «на випадок смерти Петлюри все верховне керування державними справами Республіки та її озброєними силами покладалося на залишившихся в живих членів Директорії або одного з них».[509]

За словами іншого «експерта», Шаповала, «Закон про тимчасовий державний устрій» означав, що «перервано органічний зв'язок з усією попередньою добою» та «засновано» (на папері, під польським режимом) нову «державу» під колишньою назвою «УНР» з Петлюрою в ролі «президента» і диктатурою «кабінету» «з соціал-демократів». Цей «переворот, – вів далі «машиніст» української революції, – був зроблений п'ятьма міністрами на вимогу поляків і в порозумінню з Петлюрою, цебто один член Директорії і п'ять міністрів». Це – «документ політичного шахрайства людей, що сиділи в польському полоні», він «є виразом явного переходу соціал-демократів в табір буржуазної контрреволюції». З притаманними йому щирою любов'ю та приязню до політичних спільників й опонентів М. Шаповал охарактеризував їх так: «всі партійні і безпартійні політики – опріч соціал-революціонерів – пішли проти здійснення влади українського трудового народу». Усі видані ними «акти, направлені проти прав і законів Трудового Конгресу, – переконував творець Директорії (замовчуючи при цьому тему легітимності самого ТКНУ та всіх його рішень), – є незаконні, а тому творені на основі цих актів органи влади чи представництва також незаконні, а виконавці цих актів є державними зрадниками, узурпаторами і самозванцями». «Всі спроби своєвільно переиначити й цілком відкинути волю Трудового Конгресу, – читаємо далі, – є не лише державною зрадою, але й політичним шахрайством, самозванством». З маніакальною упертістю Шаповал продовжував переконувати себе в тому, що «українська революція була соціяльною», а «наш нарід – трудові селяни і пролетарські маси, тому й державність українська може бути лише їх державністю, а не буржуазії <…> З політичного погляду, – доводив він, – закон 12.11.20був фактичною передачею прав Директорії одній групі – радикал-демократам, яка Петлюрі дала компенсацію – титул “голови держави”». Отже, підбив він підсумок, «рік 1920 – це вже не УНР, а петлюрівщина – спеціяльний рух контрреволюції з метою захопити фактичну владу над Україною».[510]

Не менш жорстку оцінку дав один з найавторитетніших українських правників Сергій Шелухін. Зазначивши «узурпаційний характер» походження влади Петлюри, відсутність у його діях «правового титулу», їхню протизаконність щодо постанов Трудового Конгресу 28 січня 1919 p., Шелухін підкреслив: такими своїми діями Петлюра «розірвав свій легальний зв'язок з Українською Народньою Республікою і перетворив уряд, який працював з ним, в уряд Петлюри, бо уряд УНР