Читати книгу - "Вибрані твори"

щось думали. Димов лежав на животі, підперши кулаками голову, і дивився на вогонь; тінь від Стьопки стрибала по ньому, від чого гарне обличчя його то вкривалося темрявою, то раптом спалахувало… Кирюха і Вася бродили оддалік і збирали для багаття бур’ян і кору. Єгорушка, заклавши руки в кишені, стояв коло Пантелія й дивився, як вогонь їв траву.

Всі відпочивали, про щось думали, мигцем поглядали на хрест, по якому стрибали червоні плями. В одинокій могилі є щось сумне, мрійне і високою мірою поетичне… Чути, як вона мовчить, і в цьому мовчанні почувається присутність душі невідомої людини, що лежить під хрестом. Чи добре цій душі в степу? Чи не тужить вона місячної ночі? А степ біля могили здається сумним, похмурим і задумливим, трава смутнішою, і здається, що коники кричать стриманіше… І нема такого подорожнього, який не спом’янув би самотньої душі і не оглядався б на могилу доти, поки вона не залишиться далеко позаду й не вкриється млою…

— Діду, навіщо це хрест стоїть? — спитав Єгорушка.

Пантелій глянув на хрест, потім на Димова і спитав:

— Миколо, це, часом, не те місце, де косарі купців убили?

Димов знехотя підвівся на лікті, подивився на шлях і відповів:

— Воно саме…

Настала мовчанка. Кирюха затріскотів сухою травою, зібгав її жмутом і засунув під казан. Вогонь яскравіше спалахнув, Стьопку вкрило чорним димом, і в темряві по шляху біля возів пробігла тінь від хреста.

— Так, убили… — сказав нехотя Димов. — Купці, батько з сином, їхали образи продавати. Спинилися тут недалечко на постоялому дворі, що тепер Гнат Фомін держить. Старий випив зайве й став хвалитися, що в нього з— собою грошей багато. Купці, звісно, народ хвастовитий, не дай бог… Не втерпить, щоб не показати себе перед нашим братом у кращому вигляді. А в ту пору в постоялому дворі косарі ночували. Ну, почули ото вони, як купець хвастає, і взяли собі на увагу.

— О господи… царице небесна! — зітхнув Пантелій.

— Другого дня, ледве почало світати, — казав далі Димов, — купці зібралися в дорогу, а косарі з ними ув’язалися. «Підемо, ваша статечність, разом. Веселіше, та й небезпеки менше, — бо місце тут глухе…» Купці, щоб образів не побити, поволі їхали, а косарям це на руку…

Димов став навколішки й потягнувся.

— Так, — казав він далі, позіхаючи. — Все нічого було, а як тільки купці доїхали до цього місця, косарі й почали чесати їх косами. Син, молодець був, вихопив в одного косу та й собі давай чесати… Ну, звичайно, ті подолали, бо їх чоловіка з вісім було. Порізали купців так, що живого місця на тілі не зосталося; скінчили своє діло й стягли з дороги обох, батька на один бік, а сина на другий. Навпроти цього хреста по той бік ще другий хрест є… Чи цілий — не знаю… Звідси не видно.

— Цілий, — сказав Кирюха.

— Кажуть, грошей потім знайшли мало.

— Мало, — підтвердив Пантелій. — Карбованців сто знайшли.

— Так, а троє з них потім померли, бо купець їх теж дуже косою порізав… Кров’ю зійшли. Одному купець руку відтяв, так той, кажуть, версти з чотири без руки біг, і аж під Куриковим його на горбочку знайшли. Сидить навпочіпки, голову на коліна поклав, немов задумався, а подивилися — у ньому душі нема, помер…

— По кривавому сліду його знайшли… — сказав Пантелій.

Усі подивилися на хрест, і знову настала тиша. Звідкілясь, мабуть, з балочки, долинув сумний пташиний крик: «Сплю! сплю! сплю!..»

— Лихих людей багато на світі, — сказав Омелян.

— Багато, багато! — підтвердив Пантелій і присунувся ближче до вогню з таким виразом, начебто йому ставало моторошно. — Багато, — казав він далі півголосом. — Перебачив я їх на своєму віку видимо-невидимо… Лихих, тобто, людей… Святих і праведних бачив багато, а грішних без ліку. Спаси і помилуй, царице небесна… Пам’ятаю, якось років з тридцять тому, а може, й більше, віз я купця з Моршанська. Купець був гарний, показний з себе і при грошах… купець той… Хороша людина, нічого… Отож їхали ми собі й спинилися ночувати в заїзді. А в Росії заїзди не те, що в тутешньому краю. Там двори вкриті, як ото повітки, чи, скажімо, як клуні в добрих економіях. Тільки клуні вищі будуть. Ну, спинилися ми, і нічого собі. Купець мій в кімнатці, я при конях, і все як повинно бути. Так ото, братця, помолився я богу, щоб, значить, спати, і пішов походити по двору. А ніч була темна, хоч в око стрель, хоч не дивися зовсім. Пройшовся я собі трошки, ось як до возів, приміром, та й бачу — вогонь блимає. Що за притча? Здається, і хазяї давно спати полягали, а окрім мене з купцем інших постояльців не було… Звідки вогонь той? Взяв мене сумнів… Підійшов я ближче… до вогню б то… Господи помилуй і спаси, царице небесна! Дивлюсь, а біля самої землі віконечко з гратами… в будинку б то… Ліг я на землю і глянув; як глянув, то так по всьому тілу й пішов мороз…

Кирюха, стараючись не шарудіти, всунув у вогнище жмут бур’яну. Почекавши, поки бур’ян перестав тріщати й шипіти, старий казав далі:

— Глянув я туди, а там підвал, великий такий, темний та сумний… На бочці ліхтарик горить. Посеред підвалу стоїть чоловіка з десять людей в червоних сорочках, позакачували рукави і довгі ножики гострять… Еге! Ну, виходить, ми до зграї потрапили, до розбійників… Що тут робити? Побіг я до купця, розбудив його тихенько та й кажу: «Ти, кажу, купче, не лякайся, а діло наше погане… Ми, кажу, в розбійницьке кубло попали». Він змінився на обличчі та й питає: «Що ж ми тепер, Пантелію, робити будемо? При мені грошей сирітських багато… Щодо душі, каже, моєї, то на це воля божа,