Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"

Україні і бажає збереження порядку для успіху евакуації німецько-австрійських військ з України, інші вважали, що німцям уже немає ніякого сенсу передавати «в порядку» Україну Франції і вони будуть робити все можливе для перетворення України у «більшовицьку пустелю». Ми не маємо даних стосовно німецьких геополітичних планів, але можна твердити, що німецьке військове командування почало грати «подвійну гру». З одного боку, вони погодилися з усіма планами Антанти стосовно сходу Європи, з іншого — робили все, щоб затягнути більшовицькі війська в Україну і таким чином унеможливити створення в Україні потужного центру відтворення «єдиної та неподільної Росії». Вважаючи, що протистояння ще не закінчилося, німецькі лідери бажали краще більшовиків або петлюрівців, ніж відродження сильної проантантівськи налаштованої Росії, яка завжди буде погрожувати зі сходу. Спочатку і дипломати, і «Оберкоманда» були проти повстанців, але гетьман зрозумів, що таке вороже ставлення — тільки частина політичної гри…

Німецьке командування почало збирати свої війська в Україні у компактні групи біля залізниць для скорішої евакуації війська на захід, відкриваючи російсько-український кордон для більшовицького вторгнення.

В той же час Франція несла «відповідальність» за зону західніше лінії Стамбул — Керч — Ростов — Курськ (частка України, Молдови та Криму) і бажала встановити тут спокій та контрольований режим.

Із румунських Ясс від французького командування гетьман одержував заяви, що інколи суперечили одна одній. Так, французи пропонували гетьману домовитись про співробітництво з «широкими українськими колами», а можливо, і передати владу тим, хто не заплямував себе співробітництвом з німецьким командуванням. «…Інженер, що приїхав з Одеси і бачив гамір учасників, що були на нараді у Яссах. Він доповів Раді міністрів, що Антанта і навіть французи зовсім не так уже горнуться до правих і зовсім не збираються рятувати і відновлювати поміщиків». І в той же час французи заявляли про свої переконання щодо відновлення «єдиної Росії» і ворожості до лівих радикальних політиків. Гетьман запише: «…політика Антанти ясно мені не представлялася й аргументи цих панів збивали мене із прийнятого мною шляху».

Помічник французького консула Монлейн був єдиним офіційним представником Франції і всієї Антанти у Києві… але і він нічого не міг сказати. Скоропадський згадував, що Монлейн часто бував у нього і ніяк не міг зрозуміти, які гарантії намагаються дістати французи від українського гетьмана.

Цікавою фразою обмовився Павло Петрович, кажучи про початковий етап оборони Києва: «Я боявся, що якби я виступив на чолі війська, це могло б послабити офіцерське єднання, настільки необхідне у той момент. Нарешті, я спочатку думав, що ще можна припинити всі ці повстання угодами однієї та іншої сторони, а для цього я був єднальною ланкою двох таборів». Скоропадський іще мріяв, що повстання можна втримати таємними переговорами, як, можливо, колись було втримано Звенигородсько-Таращанське повстання. Але час уже був не той… і Петлюрі, і Винниченку була потрібна лише гетьманська булава.

Можливо, «праве» офіцерство та «праві російські кола» свідомо перебільшували небезпеку падіння Києва, для того щоб перехопити владу з уже не певних рук гетьмана.

Гетьману твердили, що командувач армії генерал Волховський «…у цей момент не на висоті свого становища, що потрібно призначити людину, котра користується довірою офіцерства».

«Праві кола», на які з 13 листопада почав спиратися гетьман, підсовували йому тільки дві кандидатури — графа Келлера та князя Долгорукова, кажучи, що ці головнокомандуючі в змозі підняти російське офіцерство на боротьбу проти петлюрівців, що у Києві більше немає «жодного генерала, що має популярність серед офіцерів».

Гетьман згодом жалівся: «Я був і проти першого, і проти другого». Павло Петрович добре знав їхні недоліки і не відкидав того, що кожен із претендентів мав великі амбіції стати диктатором або «царем» України, а самого Скоропадського «відправити на покій». Ще у жовтні 1918-го Скоропадський мав приватну розмову з Келлером з приводу можливого його призначення на посаду командира Особливого корпусу, але «…побачив, що таке призначення призведе до більших ускладнень». В той же час, коли Долгоруков просив у гетьмана цю посаду, Павло Петрович «…навіть не призначив його командиром Особливого корпусу».

Генерал від кавалерії граф Федір Артурович фон Келлер місяць тому святкував свій 61-й день народження. Він брав участь у російсько-турецькій, японській, Першій світовій війнах, командував кінним лейб-гвардійським полком, 10-ю кавалерійською дивізією, 3-м кавалерійським корпусом, що воював у складі 4-ї армії генерала Рогози. Келлер був широко відомий тим, що у березні 1917 року він, один із двох вищих командирів імператорської армії, відмовився визнати Тимчасовий уряд.

Влітку 1918-го Келлера пропонували на командувача «Північної Добровольчої армії» (Псковської армії), яку формували на німецькі гроші у Прибалтиці та Києві. Скоропадський твердить, що Келлер був чоловіком «…дуже великої хоробрості і рішучості… запальний і прямолінійний», з яким важко було працювати. Тому відносно його кандидатури гетьман довго вагався…

Михайло Булгаков у «Білій гвардії» змальовує яскравий образ ідеального героя, «лицаря ідеї» полковника Най-Турса. Значимість полковника Най-Турса розкривається у сні Олексія Турбіна: «Він був у дивній формі: на голові променистий шолом, а тіло у кольчузі — і опирався він на меч довгий, яких уже немає у жодній армії з часів хрестових походів. Райське сяйво ходило за Наєм хмарою». На питання Турбіна Най-Турс підтвердив, що він дійсно перебуває у раю. Булгаков, у душі «правий імперіаліст», долучив Най-Турса (Келлера) до рангу святих воїнів, що загинули за «білу ідею» та імперію.

За екзотичним прізвищем Най-Турс «ховався» його прототип Федір Артурович Келлер, з яким Булгаков познайомився ще влітку 1916 року. Саме тоді, як твердить сучасний український історик Ярослав Тинченко, генерал Келлер був поранений та лікувавсь у військовому госпіталі у Кам’янці-Подільському. В цей час у госпіталі працював і Михайло Булгаков. За описами Булгакова, Най-Турс «кульгає», не може повертати голову, «…тому що після поранення в нього була зведена шия, і якщо стане потреба подивитися вбік, він повертався всім корпусом». Усе це ознаки результатів поранень, які дістав Келлер під час ліквідації революції 1905 року в Польщі та на фронтах світової війни. Як і Келлер, булгаковський Най-Турс гине у день вступу петлюрівців до Києва. Булгаков вказує точну дату: «14-го груд. 1918 р. 4 г. дня», саме того дня у бою гине і генерал Келлер. Початкова авторська назва роману Булгакова була «Білий Хрест», а генерал Келлер організовував загін Північної армії, що мала