Читати книгу - "Зима у горах"

кивнув головою в бік бурого автобуса й всього ворожого йому світу за вітровим склом.— Але є невеличка заковика з одержанням ліцензії. Страховку я сплатив за кілька місяців наперед, але ліцензія дійсна тільки до першого січня. Другого січня я вже не матиму права вивести автобус на дорогу. Через це нам кінець, В кишені у мене грошей на ліцензію немає.

—     А скільки треба?

—     Вісімнадцять фунтів десять шилінгів,— відповів Герет.— Це за тридцятидвомісний автобус, як у нас. Якби він мав сорок одне місце, як більшість машин, ліцензія коштувала б на чотири фунти більше.

Голос його звучав ніжно й лагідно, наче з вдячності до автобуса за те, що він тридцятидвомісний, а не більший.

—     І у вас немає вісімнадцяти фунтів десяти шилінгів?

—     Та ні, є,— сказав Герет,— Але, розумієте, їх призначено на інше. Якщо я витрачу ці гроші на ліцензію, то не матиму можливості купити пального й запчастин, тож ми однаково вийдемо з гри, а гроші за ліцензію пропадуть. Ви ж бачите,— він розпалився,— гальмівні колодки на передніх колесах ні к бісу не годяться. Ще тиждень-два — і через такі колодки машина не пройде першого яг техогляду й не дістане дозволу на вихід у рейс. Доведеться їх міняти, а менш як за вісім фунтів цього не зробиш. А ще я? черв’ячна передача. Я...

—     Герете,— перебив його Роджер,— ми будь-що повинні протриматись до лютого. Я заплачу за ліцензію.

—     Ні, вам воно і так уже обійшлося недешево.

—     А я кажу «так», і, будь ласка, не заперечуйте. Гроші мої, і якщо я хочу залишитись тут і попрацювати кілька тижнів на автобусі, то це моє право.

Роджеру на якусь мить здалося, що Герет стоятиме на своєму. Бо той так поворухнув плечима під витертою шкіряною курткою, мовби готуючись до бійки. Але Роджер випередив його, завдавши вирішального удару:

—     Подумайте й про таке. Ви багато чим зобов’язані своєму автобусові. Він добре бігав і завжди робив те, що від нього вимагалося. Хіба яг не ганьба й сором зняти його з маршруту через те, що немає ліцензії тоді, як гроші тільки й чекають, щоб їх узяли?

Герет трохи подумав, потім на знак згоди кивнув головою. Не промовивши й слова, він виліз із-за керма, підійшов до дверей і розсунув їх. Тоді обернувся до Роджера.

—     Я візьму гроші,— сказав він,— але тільки в борг. Якщо ми витримаємо, я зможу повернути їх вам у травні або червні. А не витримаємо,— він знову помовчав,— то наймуся десь на роботу й виплачу з своєї зарплатні. Надішлете мені свою адресу, якщо вас тут на той час не буде.

—     Згода.

—     Що ж,— сказав Герет. Він, здавалось, ось-ось подякує Роджеру, але, трохи повагавшись, тільки й додав: — Зустрінемось о дванадцятій.

—     До зустрічі.

В маленькій череватій грубці ніколи не гасло. Хоч би якою мертвою й захололою вона здавалась, варто було

Роджеру вкинути в неї вугілля, поворушити його, а потім відчинити дверцята, і звідти лилося чудове поєднання м’якого світла й міцного тепла. Після розмови з Геретом вій розтопив її о третій годині ночі. Він лежав на тахті фрейлейн Інге, не відчуваючи ані найменшого бажання спати і вдивлявся в невидиму в густій темряві стелю. Непроглядний морок панував довкола і в ньому самому. Він відчував своє тіло як якусь фізичну субстанцію, що займає певне положення в просторі: щоразу, коли він ворушився, пружини тахти тихо приходили в рух, приладжуючись до контурів його стегон і плечей; під тахтою була дощана підлога, під підлогою — фундамент каплиці, під фундаментом — міцні прадавні скелі, що йшли вглибину: крізь шар гранітів і крізь базальтовий шар аж до мантії із залізисто-магнієвих силікатів і далі крізь сірчисто-кисневу оболонку до ядра планети в його безперервному обертальному русі. Вій відчував це ядро, тверде, гаряче й стиснуто, як своє позбавлене любові серце. Ні, не позбавлене любові, а ніколи нікому не любе — ось жорстокіші й правдивіші слова. Вій любив, але його не любили. І любов, якої сповнено його серце, лишається незайманою, нереалізованою. Точніше, його серце готове до любові і ладне віддати її, тільки-но Дженні згодиться прийняти її... «Дженні!» Він мимоволі вимовив її ім’я, лежачи самотою в цьому мороці, відчуваючи своїми кістками круглість землі і знаючи, що тільки Дженні може вгамувати його біль від самотності на планеті, що, огорнута тропосферою, обертається навколо своєї осі.

Рантова думка про Дженні з такою силою пойняла все його єство, що лежати далі зробилось нестерпно. Він схопився на йоги, відкинувши ковдру, пішов спочатку до грубки, щоб підкинути в неї вугілля, потім став біля вікна. Тьмяного світла з відкритих дверцят Роджеру було досить, щоб дістатися до вікна, ні за що не перечепившись, але темрява довкола залишалась майже такою ж густою — він тільки й міг розрізнити, де вимальовується пляма вікна, за яким було всуціль чорне небо. І знову у Роджера з’явилось таке відчуття, ніби очі його незрячі і тільки кістки, нерви й кровоносні судини дають йому уявлення про те, де він і що його оточує. Він відчував, як гори зводять довкіл нього свої велетенські чорні голови. Кровоносні судини, м’язи й суглоби — саме вони говорили йому, як там, куди він дивиться, круто западається земля і десь далеко внизу зустрічається з міцними низькорослими дубами, з отим кривулястим лісом, де колись, співаючи своїх пісень, походжали друїди і де їхній дух, но зазнаючи руйнування й не зникаючи, витатиме довгі століття, поки не впаде останнє дерево.

Гра фантазії. Гра почуттів. Гра уяви. Роджер перейшов до стіни й увімкнув світло, бо гостро відчув потребу прогнати темряву, самотність, непорушні дуби і непосидючих друїдів — і не тому, що все це було облудою, а тому, що стало надто реальним.

Спати зараз неможливо. Він повинен з кимось поговорити, порушити цю тишу. Але розмова тільки тоді матиме сенс, коли її буде звернено до жінки, яку він готовий покохати. З раптовою злістю він схопив кулькову ручку й блокнот, підсунув свій єдиний