Читати книгу - "Темна матерія"

Неподалік од мене на тротуарі стоїть ще якийсь безхатченко, котрий жваво й голосно розмовляє сам з собою.

Мені спадає на думку: а чи так уже я від нього відрізняюся? Може, ми обидва загубилися у світах, котрі з якихось непідвладних нам причин більше не збігаються з нашою ідентичністю?

Але найстрашнішими є миті, які виникають із дедалі загрозливішою наполегливістю. Миті, коли думка про чарівний куб навіть мені здається маячнею божевільного.

Якось увечері я проходжу повз винну крамницю й розумію, що в мене вистачає грошей на пляшку спиртного.

Я випиваю цілу півлітрову пляшку шотландського віскі «J&B».

Приходжу до тями в хазяйській спальні дому 44 на вулиці Елеанор-стріт, витріщаючись на Джейсона й Даніелу, які сплять у своєму ліжку під купою ковдр.

Годинник на приліжковій тумбочці показує 3:38 ранку, і хоч у будинку стоїть мертва тиша, я такий п’яний, що чую, як пульс б’ється об мої барабанні перетинки.

Я не можу второпати, яким побитом мене сюди занесло?

Єдине, що крутиться в голові, — що в мене це було.

Колись дуже давно.

Ця прекрасна мрія про життя.

І цієї миті, коли кімната йде обертом, а сльози заливають обличчя, я не можу згадати, чи те моє життя було реальне, а чи вигадане?

Я підходжу до того краю ліжка, де лежить Джейсон. Мої очі поступово звикають до темряви.

Він мирно спить.

Я з такою силою прагну того, що належить йому, що просто відчуваю це на смак.

Я зроблю все, щоб отримати це життя. Щоб зайняти його місце.

Я уявляю, як я його вбиваю. Душу його до смерті, або всаджую йому кулю в голову.

Я бачу, як пробую зайняти його місце.

Намагаюся сприйняти цю версію Даніели за свою дружину. Цього Чарлі — за свого сина.

Чи зможу я відчути, що це мій дім?

Чи зможу я спати ночами?

Чи зможу дивитися в очі Даніелі, не згадуючи про жах на обличчі її справжнього чоловіка за дві секунди до того, як я забрав його життя?

Ні.

Ні.

Розуміння роздавлює мене — болюче, ганебне, але яке приходить саме тієї миті, коли я так його потребую.

Почуття провини й найдрібніші відмінності перетворять моє життя тут на пекло. У нагадування не тільки про те, що я накоїв, а й про те, що я так і не отримав.

Цей світ ніколи не стане моїм.

Я не здатен на це.

Я не хочу цього.

Я не така людина.

Мене не повинно тут бути.

Коли я, похитуючись, виходжу зі спальні, то розумію, що навіть думати про таке було відмовою від пошуків моєї Даніели.

Наче сказати їй, що я відпускаю її.

Що вона недосяжна.

Можливо, так воно і є. Може, мені так і не вдасться знайти дорогу до неї, до Чарлі й до мого прекрасного світу. До тієї єдиної піщинки на безмежному березі.

Але в мене ще є дві ампули, і я не здамся, поки не використаю їх.

Я йду в секонд-генд і купую новий одяг — джинси, фланелеву сорочку, чорний бушлат.

Потім — туалетне причандалля в аптеці, а ще записник, пачку ручок і ліхтарик.

Я оселяюся в мотелі, викидаю свій одяг, і приймаю найдовший душ у житті.

З мене стікає сіра вода.

Я стою перед дзеркалом, виглядаю майже, як завжди, хіба що від поганого харчування трохи випинаються вилиці.

Прокидаюся аж у пообіддя, потім сідаю на поїзд і їду на південь.

В електростанції тихо, промені сонця косо падають у вікна генераторної.

Сидячи у дверях куба, розгортаю записник.

Ще тільки прокинувшись, я все думав про те, що сказала Аманда у прощальному листі: я нічого не писав про те, що відчуваю.

Що ж, поїхали...

Мені двадцять сім років. Увесь ранок я працював у лабораторії, і справи йдуть так добре, що я мало не забуваю про вечірку. Останнім часом зі мною таке часто трапляється — забуваю про друзів, про світське життя, щоб викроїти кілька зайвих годин у чистій кімнаті.

Уперше я помічаю тебе в кутку невеликого дворика, коли я стою на якомусь настилі, попиваючи пиво «Корона» з лаймом, усе ще подумки в лабораторії. Мабуть, мою увагу привертає