Читати книгу - "Руїни бога"

Вона вже доволі давно розлучилася зі своїм чоловіком-хірургом: тепер працювала у BBC і казала, що цілком задоволена вільним життям.

Міллі почервоніла й захекалася від швидкого підйому сходами:

— Вибач, заблукала.

— Тобі віскі чи джин? — спитала Бея. — Чи, може, чаю?

— Усе таке спокусливе, але, будь ласка, джин. Нерозбавлений. — Вона кинула погляд на Ненсі, але говорила й далі з Беєю: — Мені ж треба випити? Все погано?

— Дуже погано, — тонким голоском сказала Бея.

— Геть погано? — У Міллі був дивний різкий тон, вона чи то хотіла приховати почуття, чи то прикидалася героїнею якоїсь п'єси чи фільму, що намагається не виказати емоцій — на думку спадала Селія Джонсон у «Короткій зустрічі». Поклик обов’язку, моральний імператив чинити, як годиться. Ненсі захоплювалася такими людьми, але зараз щось у ній протестувало. Тікай, — думала вона, — забудь про обов'язки. Вона уявила, як збігає крутими вузькими сходами, вибігає на вулицю і мчить уздовж річки на підборах, не озираючись, доки не обганяє страх.

Ненсі зрозуміла, що сестра не придурюється, коли Міллі взяла склянку джину: стало видно, як у неї блищать очі й тремтять руки.

— Я тут, — сказала вона, — ти про все можеш спитати у мене.

— Мабуть, я не хочу тебе питати, — сказала Міллі. — Мабуть, я не хочу знати.

Її щокою скотилася сльоза. Бея делікатно підштовхнула її до стільця, а сама вмостилася на килимі у неї в ногах.

— Що ж, це правда, — спокійно проказала Ненсі. — Діагноз підтвердили, і боюся, все, як ти сказала, геть погано. Як не прикро, це найгірший сценарій.

Міллі уривчасто схлипнула, а тоді рвучко піднесла руку до рота, ніби хотіла перехопити звук, але було вже пізно. Бея схопила її за руку, і так вони і сиділи, пригорнувшись одна до одної, як пасажири корабля, що йде на дно.

— І нічого не можна вдіяти? — спитала Урсула. — Напевно ж…

— Ні, — урвала її Ненсі. Вони всі хотіли чіплятися за надію і шукати виходи, але виходу в неї не було. — Він сказав, що, може, якби це виявили на ранішій стадії, то, певно, щось можна було б зробити. А так він не оперуватиме.

Вона підняла руку, щоб заткнути Бею, яка зібралася була протестувати, і продовжила:

— Вони не можуть оперувати через місцезнаходження пухлини, вона переплелася з судинами… — «Господи», — видихнула Міллі й позеленіла, вона завжди була найбридливіша із сестер. — Тож це неможливо. У кращому разі операція мене уб’є.

— Якщо смерть — це найкращий результат, то який найгірший? — здивувалася Урсула.

Міллі нервово вдихнула при слові «смерть», мовби навіть говорити про таке було святотатством.

— Імовірно, я лишилася б розумовою і фізичною калікою.

— «Імовірно»? — перепитала Бея, яка досі не втрачала надії, хоча навколо буря ганяла хвилями уламки корабля.

— Майже напевно, — сказала Ненсі. — Себто я все одно померла б, просто в інший спосіб. І все намарно, бо пухлина розташована так, що всю її вирізати не зможуть. — Міллі виглядала так, ніби ось-ось виблює. Ненсі додала трохи ласкавіше, ніж, може, збиралася: — Вона знову розростеться. Тож буде краще, мені буде краще, якщо ви це приймете.

У душі вона розуміла, що так і буде, ще відколи вперше потрапила на Гарлі-стріт, коли начебто помагала Ґерті переїхати. Лікаря, якого їй підшукала Бея, звали доктор Мортон-Фрейзер, і він був розважливий шотландець.

— Його всі радять, — сказала Бея. — Він славиться уважністю. Жодної деталі не пропустить, і таке інше.

Тоді, можливо, в неї ще й були якісь надії, а коли повернулася за місяць («Котедж Вордсворта і таке інше») і лікар показав їй рентген, щоб Ненсі сама побачила, як пухлина розрослася за такий короткий час, надій не лишилося.

— Може, якби ви прийшли рік тому, — сказав він, — але хто зна…

«Стрімкий і неоперабельний» — діагноз бідолашної Барбари Томе.

— Я цього не переживу, — прошепотіла Міллі, коли Бея обійшла кімнату й долила всім випивки. Ненсі раптом охопило роздратування. Це вона-бо, врешті, цього не переживе.

Вона хотіла, щоб її лишили у спокої, хотіла поринути у власний тихий світ і подумати про смерть. Смерть. Так, вона не боялася цього грубого, непристойного слова. А натомість треба бути ласкавою, сильною і розказувати, що все буде добре (хоча ясно, що нічого доброго тут нема) і що вона «з цим примирилася».

— Усе буде добре, — сказала вона Міллі. — Зі мною все гаразд. Я з цим примирилася, тепер із цим треба примиритися вам.

— А Тедді? — спитала Урсула, і її голос тремтів. — Він вранці мені подзвонив. Господи, він думає, що в тебе роман. Розкажи йому, хай не мучиться.

Ненсі гірко розсміялася:

— Тоді мучитиметься ще більше.

— Розкажи йому за першої ж нагоди, це несправедливо, що ти так довго це від нього приховувала. — (Ненсі роздратовано подумала, що Урсула завжди була на боці Тедді). — Хоча Віола, мабуть…

Господи, — подумала Ненсі, — а як же Віола? Вона тихо здригнулася від розпачу.

— Ні, Віолі розказувати не треба, — поспіхом сказала Бея. — Вона надто маленька, нічого не зрозуміє.

— Ми будемо з нею, — бовкнула Міллі. — Ми про неї подбаємо, коли…

— Але спершу розкажи Тедді, — стояла на своєму Урсула. — Тепер їдь додому і все йому розкажи.

— Так, — зітхнула Ненсі. — Так, я все йому розкажу.

*

Вони провели її на станцію Кінгс-Кросс і посадили на потяг. Бея поцілувала її так сторожко, мовби Ненсі була із щонайтоншого скла й будь-якої миті могла розбитися:

— Тримайся.

А Урсула, здається, анітрохи не боялася, що Ненсі розіб’ється, і міцно її обійняла.

— Ти маєш допомогти Тедді, — з притиском сказала вона. — Допоможи йому це прийняти.

Господи, — стомлено подумала Ненсі, — їй що, ніхто не дасть побути слабкою й невиправно егоїстичною?

Вони стояли на платформі й махали услід потягу. У всіх на очах стояли сльози, а Міллі взагалі розрюмсалася. Можна подумати, я на війну їду, — дратувалася Ненсі. А битву-бо вже програно.

*

— Що значить «живе собі, як живеться»? — перепитала вона.

— Я знаю, що ти робиш, — сказав він. За всі ці роки вона ніколи не бачила Тедді в люті, чи бодай не настільки. Він ніколи не сердився так на неї.

Вона пішла на кухню, підійшла до умивальника, відкрутила кран і набрала склянку води. Вона продумала все в потягу (жахлива поїздка, до неї шкірився повний вагон курців, від яких ще й тхнуло пивом), але коли дійшло до діла, здається, розгубила всі слова. Вона повільно пила, щоб дати собі час подумати.

— Я все знаю, — сказав Тедді, і в його голосі бриніла незнайома лють.

Вона повернулася до нього:

— Ні, Тедді, нічогісінько ти не