Читати книгу - "Лабіринт"

— Гнів не може зарадити. Ти повинен вірити. Довіряти вищому знанню, що панує над нашим життям та знаннями, — то є мати ще більшу віру. Усі великі релігії мають своє писання — Святе Письмо, Коран, Тору — для того, щоб наповнити сенсом наші жалюгідні життя, — Симеон зупинився на хвильку, його очі горіли від запалу, — «добрі люди» тепер не шукають жодного пояснення тому злу, яке чинять французи. Їхні священики натомість учать, що ця земля не є найкращим Божим творінням, вона — далеко не ідеальне та гріховне царство. Катари не сподіваються, що добро та любов переможуть нещастя. Вони впевнені, що в нашому тимчасовому житті цього не станеться.

Він посміхнувся:

— І ось ти, Бертране, дивуєшся, коли стикаєшся зі Злом лицем до лиця. Дивно, чи не так?

Пелетьє різко підняв голову, неначе його спіймали на гарячому. Невже Симеон знає? Як він міг здогадатися?

Симеон вловив вираз обличчя свого товариша, але не дав про це знати і вів далі:

— Моя ж віра говорить навпаки, що світ було створено Богом як у всіх сенсах ідеальне твориво. Проте люди все-таки відійшли від учення пророків, тож рівновагу між Богом та людьми порушено, і кара прийде неодмінно, це так само точно, як і те, що за днем настає ніч.

Пелетьє розтулив рот, аби щось сказати, але одразу ж передумав.

— Ця війна, — вів далі Симеон, — не наша справа, незважаючи на твій обов’язок перед віконтом Тренкавелем. У тебе і мене є вище завдання. Ми поєднані клятвами. Це саме те, що зараз має керувати нашими діями та надихати нас на рішення, — Симеон поплескав Пелетьє по плечу, — тому, мій дорогий друже, притримай свій гнів і меч для тих битв, що їх ти в змозі виграти.

— Як ти здогадався? Ти щось чув? — нарешті озвався Бертран Пелетьє.

Симеон гмикнув.

— Те, що ти є прибічником нової церкви? Ні-ні, я нічого не чув про це. Якщо Бог дасть, ми поговоримо про це пізніше, але не зараз. Я б справді хотів довше побалакати з тобою про богословські питання, одначе маємо нагальніші справи, яким слід дати раду.

Розмова урвалася, бо до кімнати ввійшла служниця з тацею із гарячим м’ятним чаєм та солодким печивом. Жінка поставила тацю перед ними на столі, а потім сіла в кутку кімнати на ослінчику.

— Не турбуйся, Бертране, — сказав Симеон, спостерігши, що Пелетьє переймається тим, що їхню розмову почує хтось іще, — Естер приїхала зі мною з Шартра. Вона розмовляє тільки єврейською і знає лише кілька слів французькою. Вона зовсім не зрозуміє твоєї мови.

— Дуже добре, — з полегкістю промовив Пелетьє, витягуючи з кишені лист від Харифа і віддаючи його Симеонові.

— Я отримав схожий лист у Шовоті приблизно місяць тому, — промовив Симеон, завершивши читати лист. — У ньому також було попередження, щоб я чекав на тебе, хоча, мушу зізнатися, ти не надто поспішав.

Пелетьє згорнув лист і поклав до кишені.

— Значить, Книги все ще в твоїх володіннях, Симеоне? Тут, у цьому будинку? Нам слід забрати їх...

Раптом їхню спокійну бесіду і тишу в кімнаті порушив настирний стукіт у двері. Естер негайно зірвалася на ноги, її мигдалеподібні очі виражали тривогу. За вказівкою Симеона жінка хутко вийшла в коридор.

— Ти все ще володієш Книгами? — перепитав Пелетьє, але тепер уже злякано. Симеонів вираз обличчя змусив начальника фортеці занепокоїтися. — Книги не втрачено?

— Ні, не втрачено, друже, — почав пояснювати Симеон, одначе тут з’явилася Естер:

— Господарю, там якась пані просить її прийняти.

Слова єврейскою мовою злітали надто швидко з уст жінки, тож старі вуха Пелетьє не могли їх розібрати.

— Яка саме пані?

Естер покрутила головою.

— Я не знаю, пане. Вона каже, що їй конче треба побачитися з вашим гостем, начальником фортеці Пелетьє.

Усі разом обернулися, почувши кроки у коридорі.

— Ти залишила її саму? — стурбовано запитав Симеон, намагаючись підвестися.

Пелетьє також устав, коли жінка увірвалася до кімнати. Він зморгнув, не в змозі повірити власним очам. Навіть думки про його місію геть зовсім вилетіли йому з голови, коли на порозі кімнати він побачив свою доньку Алаїс. Її обличчя зарум’янилось, а розумні карі очі світилися рішучістю та вибаченням.

— Перепрошую за своє раптове втручання, — промовила вона нарешті, переводячи погляд з батька на Симеона і назад, — але я не думала, що ваша служниця пустить мене.

У два великі