Читати книгу - "Все буде добре"

повертатися додому, вбачаючи в кожному перехожому бандюка. Щодня Олександр повертався додому настільки виснаженим, що йому банально бракувало сил на страх щодо своєї хвороби. Життя з легкістю штиркне тебе в першому ж темному переході, тож який сенс боятись вірусу, якому потрібно десятиліття, щоб загнати тебе в могилу?

Щотижня в Олександра брали зразки крові, раз на місяць – робили ін’єкції, а раз у квартал він проводив вихідні в медичному центрі, де інколи зустрічав Мері Еґарт. Однак жодного разу вони не перекинулись і словом.

Рік минув, наче один паскудний день, про який не хочеться згадувати. Хлопець повернувся назад до Нью-Йорка, йому видали перепустку в головний офіс корпорації «Альвеа» та робоче місце на двадцять третьому поверсі. Ім’я Олександр Шипалко змінилось на Алекс Шипал, а бунтарських дух – на рутинну офісну роботу. Чи цього прагнув український пострадянський підліток? Ні. Однак і не було вже пострадянського підлітка. Лише молодий кар’єрист, попереду якого маячіла корпоративна американська мрія. І таймер, що відраховував відкладений десяток років.

Він отримав листа за три дні після свого двадцятого дня народження. Кур’єр стояв на прохідній і намагався розговорити суворого чорношкірого охоронця. Той запевняв, що жодних Олександрів Шипалків тут не працює.

– Це до мене, – він підійшов до кур’єра й показав йому свої водійські права. «Алекс Шипал», категорія В, і фото без жодних емоцій.

– О, то ви слов’янин? – здогадався хлопчина й усміхнувся: – У мене подруга – теж слов’янка, Таня, вона з Білорусії, приїхала сюди…

– Чайових не даю, – обірвав його Олександр.

– Але ж я не заради грошей… Заради хорошого настрою… – кур’єр затнувся й посмутнішав.

Олександр підписав документи, забрав пакунок і провів поглядом понурого хлопця років шістнадцяти. Молодий ще, не знає, що в ділових людей немає часу на хороший настрій.

Під шаром целофану виявився темний записник. Знову якісь рекламні матеріали? Олександр зайшов у ліфт, натиснув свій поверх і з цікавості погортав нотатник. Між першою і другою сторінкою стриміла листівка. З однієї сторони – малюнок нічної бензоколонки на фоні пустелі, з іншої…

Це було наче удар під дих, і Олександр похитнувся. «Якщо ти читаєш цей текст, значить, я закінчив свій шлях на цій планеті». Він міцно схопився за перило. Ліфт струсонуло, і Олександру здалось, наче струсонуло весь його світ. Двері роз’їхались, пропонуючи вийти на своєму поверсі та повернутись до ще одного робочого дня. Натомість чоловік натиснув найвищу кнопку.

Дах головного офісу корпорації «Альвеа» вечорами перетворювався на зону для відпочинку. У п’ятницю тут діджеї грали розслаблюючі сети, у будні можна було провести нараду на свіжому повітрі або ж просто зібратися з думками. Офіс-менеджери працювали не покладаючи рук, щоб виконати забаганки працівників. Адже ефективний менеджер – це задоволений менеджер.

В обідній час шезлонги з видом на постійно зайнятий Нью-Йорк пустували. Олександр присів на один, роззувся й занурив ступні в синтетичну траву. З часу приїзду в Америку йому дуже бракувало зелені. Кам’яні джунглі давили, і лише дотик до природи (нехай і штучного аналога) допомагав зібратися з думками. А зараз це було потрібно, як ніколи.

Він відклав записник і взяв у руки листівку.

«Якщо ти читаєш цей текст, значить, я закінчив свій шлях на цій планеті. Він був важким, але я не шкодую. Мені траплялись хороші люди, мені траплялись паскудні люди, мені траплялися мрійники і траплялися смертники. Але врешті-решт мені зустрілась Дебора – жінка, заради якої вартувало жити. Я щиро бажаю, щоб на твоєму шосе теж з’явилася така особа. Підвези її, навіть якщо вона не буде голосувати, навіть якщо їй в інший бік. Не кидай посеред автостради, не відпускай її, адже пустка опісля зводить з розуму. І невідомо, чия дорога насправді веде до світанку.

Готуючись до цього дня, я зрозумів, що найдорожче можу довірити лише тобі – смертельно хворому українцю, якого я зустрів у провулку за баром не кращої репутації. Було в тобі таке, що мені здалося знайомим, рідним. А значить, мої життєві рішення можуть допомогти вирішити твої проблеми. Якщо ж я помилився… Спали записник: не хочу, щоб моє життя потрапило на смітник. Я й так уже провів там достатньо часу.

На моєму шляху було мало хороших людей. Я радий, що наші дороги перетнулись. І пам’ятай: ти живий, допоки хочеш цього.

Джон».

Слова закінчились, і Олександр перевернув листівку, шукаючи продовження повідомлення. На звороті був лише малюнок бензоколонки на фоні нічної пустелі. Пальці погладили картонку, відчуваючи рельєф літер, опуклість зображення. Поклали листівку на шезлонг і розгорнули нотатник.

Почавшись зі звичайних шкільних математичних рівнянь, записи швидко перейшли в малозрозумілі пояснення. «2 пачки для Д.», «12:41, Іст-Сайд, як завжди», «400 для Т., 3000 для Проба-2». Назви та ціни, імена й ціни, райони й дати. Усюди 1987-89 роки. Олександр витер сльози, що невідомо як опинились на очах, і погортав сторінки. Робочі записи Джона періоду його роботи на наркобаронів. Воно могло становити якусь цінність для поліції або ще когось, але для пересічного читача це були всього лиш знаки. Однак із кожною сторінкою вони змінювались. Не сенсом, а виглядом.

Почавшись рівними та округлими символами, слова дрібнішали, розширювались, і з часом Джону бракувало цілої сторінки на одне слово. Згодом літери зникли, замінившись на абстрактні закарлючки, які, однак, почали обростати символізмом, потім формами, і нарешті змістом. Творче начало витіснило наркотики – і на сторінках записника почали з’являтися люди: спершу примітивні, але з кожною спробою все чіткіші та виразніші.

Перегорнувши ще одну сторінку, Олександр несподівано зустрівся поглядом із Деборою. Обличчя, зайнявши весь розворот, буквально випромінювало доброту. Пухкі губи, кучеряве волосся, вузькі брови, примружені очі, які дивляться на світ із цікавістю. Жоден із її окремих елементів обличчя не був чимось особливим, але разом створював