Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

О чотирнадцятій годині він підійшов до купи забитих трун, які стояли одна на одній на північній стороні кладовища. До нього наближався такий собі Совер Бенішу — сухий, як галузка, п’ятдесятилітній синюшний алкоголік у супроводі двох робітників (швидше за все, підмайстрів). Ті дрібні чоловічки аж клекотали від злості. Вони хрипко товкли одне: ділянка закрита для сторонніх, не можна отак собі кожному заходити, негайно покиньте це місце! Але Мерлен на них навіть не дивився, і вони почали підвищувати голос: їм доведеться викликати жандармів, «бо ви навіть не уявляєте, це місце знаходиться під урядовим захистом...».

— Я — тут, — перебив Мерлен, обертаючись обличчям до трійці.

Запала тиша, і він додав:

— Уряд — це я.

Він засунув руку в кишеню штанів і вийняв звідти зі­м’ятий аркуш, який не дуже скидався на документ, але й він також був геть не схожий на представника міністерства. Вони не знали, що й думати. Його довжелезне тіло, зношений і брудний одяг, здоровезні шкарбуни — усе вражало (і тому, хоч це все й було підозрілим, втручатися отак вони не наважились).

Мерлен прискіпливо подивився на цю трійцю: Совера, від якого нестерпно тхнуло грушевою горілкою, і двох його супровідників. Перший мав гостре обличчя, воно потопало у густій бороді, пожовклій від тютюну. Щоб додати собі впевненості, той поплескував себе по нагрудних кишенях. Другий, араб, мав штани і кітель капрала-піхотинця і тримався виструнчено, ніби хотів переконати всіх у важливості своєї персони.

«Тцт, тцт», — клацнув Мерлен зубним протезом, засовуючи папірець у кишеню.

А потім кивнув у бік домовин:

— І уявіть собі, в уряду з’явилось багато запитань.

Підрядник-араб ще більше виструнчився, його бородатий компаньйон вийняв сигарету (лише одну, а не пачку, він не хотів ділитися, бо йому набридли канюки), весь його вигляд говорив про дріб’язковість та жадібність.

— Отже, — продовжив Мерлен, вийнявши кілька ідентифікаційних карток, — уряд запитує вас, в яких домовинах знаходяться ці хлопці?

Зазвичай, слід було, викопавши цілий ряд похованих солдатів, з одного боку складати в одну лінію домовини, а поруч — відповідні посвідки.

Теоретично вони мали би відповідати одне одному.

Але досить було переплутати або загубити одну посвідку, і вже цілий ряд, жодна домовина не мали ніякого стосунку до посвідок.

І якщо Мерлен тримав у руках три ідентифікаційні картки, які не відповідали жодній труні, значить, все було переплутано.

Він нахилив голову і подивився на перекопану частину кладовища. Двісті тридцять сім солдатів були ексгумовані та перенесені на кількасот метрів оддалік.

Поль був у труні Жуля, а Фелісьєн — у домовині Ісидора, і так далі...

І так — усі двісті тридцять сім.

І тепер було неможливо дізнатися, хто є хто.

— Кажете, кому відповідають ці посвідки? — промимрив Совер Бенішу, оглядаючись довкола розгублено. — Треба подумати...

У голові його майнула думка.

— Але ж... — почав він, — ми саме збиралися цим зайнятися...

— Ха-ха! — зареготав Мерлен. — Ви що — за дурня його маєте?

— Кого? — ошелешено спитав Бенішу.

— Уряд!

Він скидався на божевільного, і Бенішу подумав, що слід би ще раз перевірити його направлення.

— Що ж, де вони, ці троє, га? А коли зрештою оті троє добродіїв залишаться на руках, як ви їх назвете?

Бенішу кинувся роз’яснювати «тонкощі» роботи, мовляв, вони подумали, що певніше буде зайнятися посвідками після виставляння домовин рядами, реєструючи їх, бо якщо посвідка не виписана...

— Дурниці! — перервав його Мерлен.

Бенішу і сам це знав. Він опустив голову, а його помічник нервово заляскав по нагрудних кишенях.

У повній тиші Мерлен уявив довжелезний і дивний ряд могил, родини загиблих тут і там з понурими обличчями. І тільки Мерлен бачив, як тремтять під землею останки. І тільки йому чути, як поховані пронизливо викрикують свої імена...

З тією злочинною недбалістю нічого вже не вдієш. Імена остаточно загублені — під ідентифікованими хрестами спочивають невідомі загиблі...

Єдине, що зараз слід зробити, — не напартачити з рештою.

Мерлен узявся чітко організовувати роботу. Написав великими літерами інформацію, говорив авторитетним і твердим тоном: «Ідіть-но сюди, так, ви! Послухайте уважно!» За недбале виконання погрожував покаранням, переслідуванням, звільненням. А коли вони віддалялись, за спинами чітко чулося: «Придурки...»

Хоча, як тільки він відвертався, все знов робилося, як завжди. Але він не здавався, це тільки подвоювало його злість.

— Ану, йдіть-но сюди, так, ви! Рухайтеся!

Зараз він звертався до п’ятдесятирічного жовтобородого з таким вузьким профілем, що його очі, здавалося, дивилися поверх щік, обабіч, як у риби.

Стоячи за метр від Мерлена, він лапнув нагрудну кишеню і знову вийняв сигарету.

Мерлен, який вже був готовий щось сказати, замовк. Здавалося, він не знаходить слова, яке крутиться у нього на язиці і не дає йому спокою.

Бородатий відкрив рота, але не встиг нічого сказати, бо Мерлен вліпив йому дужого ляпаса. А на цій пласкій щоці удар прозвучав, як гонг. Той аж захитався. Всі погляди зосередилися на них. Бенішу в цей момент вилазив з машини, де шукав «заспокійливе» — пляшку марочного бургундського. Він аж скрикнув, робітники вже сходилися звідусіль. Вражений бородань тримався за щоку. Мерлена оточила ціла зграя, і, якби не його вік, його дивна зовнішність, зверхність, з якою він поводився з самого початку перевірки, його величезні руки та жахливі ступаки, йому треба було б побоюватися за свою голову. Натомість він упевнено обійшов юрбу, зробив крок у