Читати книгу - "Кобзар"

шкуру сала, Трохи не пропала. Думала - в черниці Або йти топиться, Так жаль маленьких діток стало! Звичайне, мати, що й казать! Та, може, снився-таки й зять: Бо вже Катруся підростала Чи вже ж їй вік продівувать, Зносити брівоньки нізащо?.. Ні, дівонька вона не та!

Таки ж у тім селі, трудящий! (Бо всюди сироти - ледащо) У наймах виріс сирота, Неначе батькова дитина! То сяк, то так Придбав сірома грошенят, Одежу справив, жупанину Та ні відсіль і ні відтіль На ту сирітську копійчину Купив садочок і хатину, Подякував за хліб і сіль І за науку добрим людям Та до вдовівни навпростець Шелесть за рушниками! Не торгувались з старостами, (Як те буває між панами) Не торгувавсь і панотець Усім на диво та на чудо! За три копи звінчав у будень…

Просохли очі у вдови, Отак-то, друже мій, живи, То й весело на світі буде. І буде варт на світі жить, Як матимеш кого любить. Хоть кажуть от ще що, небоже: Себе люби, то й бог поможе. А доведеться умирать? Здихать над грішми? Ні, небоже! Любов - господня благодать! Люби ж, мій друже, жінку, діток; Діли з убогим заробіток, То легше буде й зароблять.

Одружились небожата. Дивувались люде, Як то вони, ті сироти, Жить на світі будуть? Минає рік, минув другий, Знову дивувались. Де в тих сиріт безталанних Добро теє бралось? І в коморі, і надворі, Та току й на ниві, І діточки як квіточки, Й самі чорнобриві, У жупанах похожають, Старців закликають На обіди, а багаті - То й так не минають. Не минали, себелюби, Та все жалкували, Що сироти таким добром Старців годували! “Коли гниє, то спродали б, Адже ж у їх діти!..” Ось слухай же, що то роблять Заздрощі на світі І ненатля голодная. Ходили, ходили, Поки вночі, жалкуючи, Хату запалили! Нехай би вже були непевні Які вельможі просвіщенні: То і не жаль було б; чи так? А то сірісінький сіряк Отак лютує. Тяжко, брате, Людей на старість розпізнати. А ще гірше ззамолоду Гадину кохати. Очарує зміїними Карими очима… А пек тобі, забув, дурню, Що смерть за плечима.

До стебла все погоріло, І діти згоріли, А сусіди, і багаті І вбогі, раділи. Багатії, бач, раділи, Що багатше стали, А вбогії тому раді, Що з ними зрівнялись! Посходились жалкувать, Жалю завдавати. “Шкода, шкода! Якби знаття, Копійчину б дбати, То все б таки не так воно… А що пак, Максиме! (Бо його Максимом звали.) Попродай скотину Та ходи до мене в найми, Що буде, те й буде. Будем знов чумакувати, Поки вийдем в люде, А там знову…” Подякував Максим за пораду. “Побачу ще, як там буде; Коли не дам ради, То тойді вже, певне, треба Іти в найми знову… Де-то моя Катерина, Моя чорноброва!.. Вона мене все радила, І тепер порадить!..” Та остання ся рада Навіки завадить. Воли твої і корови Разом поздихали, А Катруся з москалями Десь помандрувала!

Тепер отак пиши, небоже. Максим подумав, пожурився; А потім богу помолився, Промовив двічи: - Боже!Боже! - Та й більш нічого. Од цариці Прийшов указ лоби голить. “Не дав вдовиці утопиться, Не дам же й з торбою ходить!” - Сказав Максим, і грунт покинув. Бо вдовиного, бачиш, сина В прийом громада повезла. Такі-то темнії діла Творяться нишком на сім світі! А вас, письменних, треба б бити, Щоб не кричали: “Ах! аллах! Не варт, не варт на світі жити!” А чом пак темні не кричать?

2

Хіба ж живуть вони? І знають, Як ви сказали, благодать, Любов?..

1

Що, що? Недочуваю…

2

Вони, кажу вам, прозябають. Або, по-вашому, ростуть, Як та капуста на городі.

1

Отак по-вашому! Ну, годі ж, Нехай собі і не живуть… А все скажу-таки: як хочеш, А ви їм жить не даєте, Бо ви для себе живете, Заплющивши письменні очі.

2

Отже, як будем так писать, То ми й до вечора не кончим. Ну, де той безталанний зять?

Вернувсь вдовиченко додому, А зять пішов у москалі. Не жаль було його нікому, Та ще й сміялись у селі!

Отже, далебі, не знаю, Чи вона верталась, Катерина до матері, Чи так і пропала? Була чутка, що стрижену В Умані водили По улицях - украла щось… Потім утопилась. Та все то те, - знаєш, дюде Втоплять і задушать! А може, то така правда, Як на вербі груші. Знаю тілько, що про неї І пісню проклали. Я чув тойді, на досвітках Дівчата співали: “Шелесь, шелесь по дубині, Шапки хлопці погубили, Тілько наймит не згубив, Удовівну полюбив…” Соромітна, нехай їй лихо! Минали літа тихо, тихо, - Отак пиши, - і за гріхи Карались господом ляхи, І пугав Пугач над Уралом. Піїти в одах вихваляли Войну й царицю. Тілько ми Сиділи нишком, слава богу.

Після великої зими Вернувся і Максим безногий. В поході, каже, загубив. Та срібний хрестик заробив!

- Чого він придибав? Нема в нього хати, Ні сестри, ні брата, нікого нема. Чого ж він приплентав? - А хто його зна! Чи чув ти, що кажуть:легше умирати Хоть на пожарині В своїй стороні, Ніж в чужій в палатах. Чи чув ти? - Ба ні. Ей, дядечку, швидче, швидче будемо писати, Бо хочеться спати і вам і мені.

Зажуривсь москаль-каліка, Де йому подітись? Вдовиченко в пікінерах, Вдова на тім світі! До кого ж він прихилиться? Де перезимує? Уже осінь незабаром Зима залютує. Нема йому в світі долі, Полинула в поле!.. Попросився зимувати До дяка у школу. Бо таки й письма, спасибі, Москалі навчили, І в косі був, бо й москалі Тойді, бач, носили Сиві коси з кучерями Усі до одного І борошном посипали Бог їх зна, для чого! Максим таки як письменний, Було, помагає І на клиросі дякові І псалтир читає Над покійними. Й хавтури З школярами носить. А в пилипівку, сірома, Христа ради просить! Нічого, знай, своє пиши Та перед людьми не бреши. Хоч би тобі лихе слово Почув хто од його. - І талан і безталання - Все, - каже, - од бога. Ані охне, ні заплаче, Неначе дитина. І собаки не кусали Москаля Максима. А в неділю або в свято, Мов причепуриться, Шкандибає на