Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

— Я, — підтвердив потішений кіт і докинув: — Приємно чути, що ви так ґречно звертаєтеся до кота. Котам звичайно чомусь кажуть «ти», хоча жоден кіт ні з ким ніколи не пив брудершафта.

— Мені здається чомусь, що ви не такий уже й кіт… — нерішуче відповів майстер. — За мною все одно похопляться в лікарні, — боязко додав він Воланду.

— Та чого це їм похоплюватись! — заспокоїв Коров’єв, і якісь папери та книжки опинилися в його руках. — Це історія хвороби вашої?

— Так.

Коров’єв пошпурив історію хвороби в камін.

— Нема документа, нема й людини, — вдоволено казав Коров’єв, — а це домова книга вашого забудовника?

— Так…

— Кого прописано в ній? Алоїзія Могарича? — Коров’єв дмухнув на сторінку домової книги. — Раз, і нема його, і, майте на увазі, — не було. А коли цей забудовник дивуватиметься, скажіть, що йому Алоїзій наснився. Могарич? Який там Могарич? Жодного Могарича не було! — Тут прошнурована книга щезла з рук Коров’єва. — І ось вона вже на столі в забудовника.

— Ви правильно сказали, — говорив майстер, вражений чистотою роботи Коров’єва, — що раз нема документа, нема й людини. Ото саме мене й нема, в мене немає документа.

— Я вибачаюсь, — гукнув Коров’єв, — це якраз галюцинація, ось він, ваш документ, — і Коров’єв подав майстрові документ. Потім він закотив очі й солодко прошепотів Марґариті: — А ось і ваші маєтності, Марґарито Миколаївно, — і передав Марґариті зошит з пообсмалюваними краями, висхлу троянду, фотографію та, з особливою дбайливістю, ощадну книжку, — десять тисяч, як ви зволили внести, Марґарито Миколаївно. Нам чужого не треба.

— Мені швидше лапи повідсихають, аніж я доторкнусь до чужого, — набундючившись, вигукнув кіт, топчучись на валізі, щоб убгати в неї всі примірники нефортунного роману.

— І ваш документик також, — вів далі Коров’єв, подаючи Марґариті документ, а потім, звертаючись до Воланда, шанобливо доповів: — Усе, мессіре!

— Ні, не все, — озвався Воланд, відриваючись від глобуса. — Куди накажете, моя дорога донно, подіти ваш почет? Мені особисто він не потрібен.

Тут у розчинені двері вбігла Наташа, як була гола, сплеснула руками і загукала до Марґарити:

— Зичу щастя, Марґарито Миколаївно! — Вона закивала головою майстрові й знову звернулася до Марґарити: — А я ж усе знала, куди ви ходите.

— Хатні робітниці все знають, — докинув кіт, багатозначно піднімаючи лапу, — це помилка гадати, що вони сліпі.

— Чого ти хочеш, Наташо? — спитала Марґарита. — Повертайся на віллу.

— Серденько, Марґарито Миколаївно, — благально заговорила Наташа і стала на коліна, — упросіть їх, — вона зиркнула на Воланда, — щоб мене відьмою залишили. Не хочу я більше на віллу. Ні за інженера, ні за техніка не піду! Мені добродій Жак учора на балу освідчилися. — Наташа розтулила кулак і показала якісь золоті монети.

Марґарита звернула запитальний погляд до Воланда. Той кивнув головою. Тоді Наташа кинулася на шию Марґариті, лунко її розцілувала і з переможним гуком вилетіла у вікно.

На місці Наташі опинився Микола Іванович. Він прибрав свою колишню людську подобу, але був надзвичайно похмурий і навіть, напевно, лихий.

— Ось кого з особливим задоволенням відпущу, — сказав Воланд, з відразою дивлячись на Миколу Івановича, — з винятковим задоволенням, настільки він тут зайвий.

— Я дуже прошу видати мені посвідку, — заговорив, дико оглядаючись, Микола Іванович, але дуже настирливо, — про те, де я перебув попередню ніч.

— А для чого? — суворо запитав кіт.

— А для того, щоб надати міліції й дружині, — твердо проказав Микола Іванович.

— Посвідок ми звичайно не видаємо, — відповів кіт, насупившись, — але для вас, нехай уже так, зробимо виняток.

І не встиг Микола Іванович опам’ятатися, як гола Ґелла вже. сиділа за друкарською машинкою, а кіт диктував їй.

— Цим свідчиться, що пред’явник сього Микола Іванович перебув згадану ніч на балу в сатани, бувши залучений туди як засіб для пересування… постав, Ґелло, дужку! В дужці пиши «кнур». Підпис — Бегемот.

— А дату? — пискнув Микола Іванович.

— Дат ми не ставимо, з датою папір втратить чинність, — озвався кіт, розмашисто підписав документ, звідкись дістав печатку, професійно похукав на неї, відтиснув на папері слово «сплачено» і вручив папір Миколі Івановичу. Після цього Микола Іванович безслідно щез, а на його місці з’явився новий несподіваний чоловік,

— А це ще хто? — гидливо запитав Воланд, рукою затуляючись від світла свічок.

Варенуха опустив голову, зітхнув і тихо сказав:

— Відпустіть назад. Не можу бути вампіром. Адже я тоді Римського мало не на смерть з Ґеллою перепудив. А я не охочий до крові. Відпустіть.

— Що це ще за маячня? — спитав, морщачи лице, Воланд. — Який такий Римський? Що це за нісенітниця?

— Не клопочіться, мессіре, — озвався Азазелло і звернувся до Варенухи: — Грубіянити не треба по телефону. Брехати не треба по телефону. Зрозуміло? Не будете до такого більше вдаватися?

Від радості в голові у Варенухи замакітрилося, обличчя його засяяло, і він, не тямлячи, що каже, забелькотів:

— Істинним… тобто, я хочу сказати… ваша ясновель… зараз же після обід… — Варенуха притискав руки до грудей, благально дивлячись на Азазелло.

— Добре, додому! — сказав той, і Варенуха розтанув.

— Тепер усі залишіть мене на самоті з ними, — наказав Воланд, показуючи на майстра і Марґариту.

Воландового наказа було виконано вмить. Після короткої мовчанки Воланд звернувся до майстра:

— Отож, виходить, в арбатський підвал? А хто ж буде писати? А прозирання, натхнення?

— У мене більше немає жодних прозирань, ані натхнення також, — відповів майстер, — ніщо мене довкола не обходить, окрім неї, — він знову поклав руку на голову Марґариті, — мене зламали, мені тоскно, і я хочу в підвал.

— А ваш роман? Пілат?

— Він мені осоружний, цей роман, — відповів майстер, — я забагато натерпівся через нього.

— Я благаю тебе, — жалібно попросила Марґарита, — не кажи так. За що ти мене мордуєш? Адже ти знаєш, що я все життя вклала в цю твою роботу. — Марґарита додала ще, звернувшись до Воланда: — Не слухайте його, мессіре, він надто вимучений.

— Але ж потрібно щось змальовувати? — говорив Воланд. — Якщо вичерпали цього прокуратора, то зачніть зображати хоч би отакого Алоїзія.

Майстер посміхнувся.

— Такого Лапшоннікова не надрукує, та й до того ж це нецікаво.

— А чим же ви будете жити? Адже доведеться злидарювати.

— Залюбки, залюбки, — відповів майстер, пригорнув до себе Марґариту, обхопив її за плечі й додав: — Вона дійде розуму, покине мене…

— Не думаю, — крізь зуби процідив