Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

4. Дві російські мідні монети, «денга» 1708 р. і «алтин» 1723 p., обидві в хорошому стані.

Тьху ти, чорт. Як це я на таку чухню повівся? Підбираю казна-що, як бомжара, аж стидно з таких заробітків…

…Мені би пояснити їй, як малій дитині: я ж не про штемпсель, Лялюсь, — я хочу, щоб ми обвінчалися. В церкві, перед вівтарем. Я, Адріян, беру тебе, Дарину, за дружину; я, Дарина, беру тебе, Адріяна, за чоловіка. В недузі й здоров'ї, в смутку й радості, доки смерть не розлучить нас. Ось так, і хулі неясно? І я хотів би, угу, Лялюська, якщо вже начистоту, як на сповіді (про яку ти теж колись не зрозуміла, чого я туди ходив, і допитувалась, наче антрополог у туземця: що то значить, відчув потребу піти до сповіді, — щось наброїв?..), — я, чесно скажу, таки хотів би, щоб по нашій із тобою хаті їздив на велосипедику, зчиняючи рейвах, маленький лялюсік, схожий на тебе й на мене одночасно, — байдуже, хлопчик чи дівчинка. Я хотів би тримати його за ручку на вулиці, помагати йому збирати розкидані по кімнатах іграшки, і сидіти коло його ліжечка й читати йому вголос, і вчити його всього, що навчився за своє життя сам, — навіть якщо сам я навчився нестак-то й багато. Ось так. А Ніцше, коли не помиляюся, вмер у дурці, де перед тим десять років хавав власне лайно.

Чого ти боїшся, скажи мені, чого?..

Маленька, перелякана дівчинка зі зціпленими кулачками, сповнена рішучости нічим не виказати свого страху, — я розгледів і впізнав тебе такою від першої хвилини, тільки-но вгледів тебе серед залаштункового хаосу телестудії, схожого водночас на заводський цех і на музей викопних кістяків, — серед мертвих, як птеродактилі, вимкнених камер і заплутаних під ногами тросів, що виповзали нізвідки, як удави в джунґлях, на освітленому п'ятачку знайомої з телеекрана галявинки ти, щойно відзнята для запису, відщіпала від себе мікрофона, перемовляючись із колеґами, і з вас усіх парувала якась неостигла, гарячкова накрученість, — так, ніби ви щойно гуртом висипали з нічного клубу і не знали, що робити з рештками свого штучно підігрітого збудження. Я тоді ще не знав, що це необхідна умова творення всякої віртуальної реальности, і екранної насамперед: щоб існувати, вона потребує від своїх творців постійної енергетичної підживки, підкидання в огонь щоразу нових дровець, нових кілокалорій живого запалу, — це так, як із брехнею, яку теж треба ввесь час підживляти, бодай тільки держачи її в пам'яті постійним розумовим зусиллям, бо, полишена на себе, вона вмить здувається, як кожна паразитична форма життя, як омела, коли падає виссане нею дерево, і з телевізією те саме. Ти належала до армії тих, хто годує її собою — власною кров'ю, блиском очей і свіжістю шкіри, з часом я навчився розрізняти в тобі й твоїх колеґах цей короткочасний, наче наркотичний, підігрів камерою і стежити, як поза нею він вичахає — в кого швидше, в кого повільніше, а дехто взагалі по кількох роках роботи на ТБ робився сонний і хлялий, наче з розетки вимкнений, і оживав уже тільки на екрані, — ненадовго сплескував хвостом, як укинута в воду рибка, а потім знову впадав в анабіоз. Тоді я всього цього ще не знав, мене вразила тільки, як зворотним неґативом осліпивши, твоя різко освітлена фігурка єгипетської статуетки в чорних вузьких штанцях: доти я й уявити не міг, що екран так грубо нам бреше навіть у зображенні, в тому, як крупні плани всіх роблять однаково мордатими, а насправді, в житті, ти така хрупка й тендітна — делікатна, як любила казати бабця Ліна: в її устах то був найвищий для жінки комплімент… І ти здалась мені тоді не королевою цього задзеркалля, а навпаки — дівчинкою-жертвою, ягнятком із начорненими під Моніку Белуччі очима й губами: як начеб дитина граючись розмалювала себе маминою косметикою. Коли я підійшов ближче, твоя маківка виявилась акурат на рівні моїх губів, і ніби хтось підштовхнув мене тої хвилини, промовивши в ухо: ось, Адріяне, жінка, скроєна в акурат на твою мірку.

Я мав би тебе тепер захистити, але не знаю як. От у чому річ, моя дівчинко. А головне — не знаю, чи ти цього насправді хочеш. На всіх твоїх дитячих знімках, що я бачив, — від маленького лялюсіка з бантом, смішно наклеєним прямо на сократівську лисину, до підлітка з мишачими кісками, який усюди, мов ховаючись, звірятком бокує від об'єктива (ніби ти вже тоді передчувала, що об'єктив бреше!), — ручки в тебе завжди стиснуто в кулачки. Можна подумати, ти так і виростала, в стані постійної бойової готовности. Мій маленький воїн. Ці твої кулачки — підібганий великий палець сховано в жменю, — мені тепер невідступно стоять перед очима: ти в ці дні достоту так само стислася, замкнулася в собі. Якась там точиться в тобі робота, до якої мені нема доступу.

Чи можна взагалі коли-небудь до кінця зрозуміти жінку? І чи вони самі себе розуміють?..

Не те щоб ти свідомо відсторонила мене від своїх проблем, — ні, ти дуже докладно мені все розповіла про події на каналі, і дуже пильно, без «гримасенцій», слухала, коли я тлумачив тобі, як функціонує бізнес у цій зацофаній країні, де й держава є всього тільки різновид бізнесу, і телебачення, то так само бізнес, а весь ваш журналістський цех слугує, як то навіть мені зі сторони ясно, іно вершечком айсберґа, одним із способів відмивати бабло солідним дядям, — затичкою слугує, одним словом… Слово тобі не сподобалося: ти закусила губку, кліпнувши з виразом болю, — і наступної миті якось непропорційно різко сахнулась, коли я, сколихнутий ніжністю, простягнув руку, щоб погладити тебе по щоці: ти була вже зачинена переді мною, напружена й зведена, як револьверний курок, і ця коротка мімічна сценка зачепила мене за живе майже так, як коли б ти мене відштовхнула як мужчину. А може, й гірше.

Я зрозумів одну штуку, Лялюська: ти сильна, дуже сильна жінка, — значно сильніша, ніж здаєшся і ніж сама про себе думаєш. Тільки по-справжньому сильні люди на руїнах життєвого сценарію не хапаються, першим рухом, за подану їм руку, а реаґують так, як ти, — інстинктивно всамітнюються, втікають у себе. Як хворий вовк, що покидає зграю і втікає в ліс — знайти цілющу траву або здохнути. Бідолашне ти моє вовченя, що ж нам із тобою робити, га?..

Я розумію, тобі треба тепер відшукати в собі якісь нові точки опори. Перебудувати свою зруйновану