Читати книгу - "Любий друг (Збірник)"

Збіг якийсь час, коли минув перший острах і запанував спокій. У багатьох родинах прусського офіцера запрошували до столу. Іноді то був добре вихований чоловік, він з чемності вболівав над Францією, говорив, з якою нехіттю брав участь у цій війні. Німцеві були вдячні за такі почуття; до того ж не сьогодні-завтра міг знадобитися його захист. Догоджаючи йому, можна сподіватись, що тобі дадуть на постій менше солдатів. Та й навіщо скривджувати чоловіка, від якого цілком залежиш? То була б нерозважливість, а не хоробрість. А руанські буржуа довго не страждають нерозважливістю, як і в ті часи, коли героїчною обороною вславилось їхнє місто*. Нарешті, мовляв (незаперечний доказ, підказаний французькою делікатністю), у себе в хаті можна бути цілком чемним з чужоземним солдатом, аби лиш прилюдно не показувати своєї фамільярності з ним. На вулиці вони не зналися, зате в хаті охоче розмовляли, і німець щовечора все довше засиджувався й грівся біля спільного огнища.

Місто помалу набирало свого нормального вигляду. Французи все ще не виходили з дому, але вулиці роїлися прусськими солдатами. Проте офіцери блакитних гусарів, що чванливо волочили по бруківці свої величезні знаряддя смерті, здавалося, зневажали простих городян не багато більше, ніж офіцери французьких стрільців, що пили в цих самих кав’ярнях минулого року.

Тим часом у повітрі чулося щось невловимо гостре та невідоме, ворожа й нестерпуча атмосфера, ніби розлитий навколо запах — запах навали. Він сповнював оселі та публічні місця, надавав якогось присмаку їжі й будив таке враження, ніби ви мандруєте в далекій стороні, серед варварських і диких племен.

Переможці вимагали грошей, силу грошей. Мешканцям доводилось усе платити, а втім, вони були багаті. Але ж бо що заможніший нормандський купець, то більше він страждає з усякої жертви, коли бачить, що якась частка його майна переходить до чужих рук.

З усім тим за містом, дві чи три милі за водою, близько Крауса, Дьєппдаля або Б’єсара, матроси й рибалки часто витягали з річкового дна набряклі трупи німців у мундирах, то забитих ножем чи дрючком, то з розбитою головою, то просто зіпхнутих в воду з мосту. Багно річне замулювало ці таємні жертви жорстокої та справедливої помсти, цей невідомий героїзм, ці німі напади, небезпечніші за сутички серед білого дня і позбавлені бучної слави.

Ненависть-бо до чужоземця завше озброює сміливих, ладних померти за ідею.

А що завойовники, хоча скорили місто своєю непохитною дисципліною, не вчинили жодного з тих звірств, про які йшла поголоска під час їхнього переможного походу, — мешканці зрештою посмілішали, і потреба поживи знову заворушила серце у місцевих комерсантів. Декотрі з них мали великі комерційні справи у Гаврі, що був окупований французькою армією, і захотіли спробувати дістатися до цього порту — кіньми до Дьєппа, а далі — пароплавом.

Було використано вплив знайомих німецьких офіцерів, і комендант міста дав дозвіл на виїзд.

І от для цієї подорожі, на яку записалося десять чоловік, найняли великого на четверо коней диліжанса; ухвалено було відбути у вівторок до світу, щоб уникнути людних збіговиськ.

За кілька днів до того земля замерзла, і в понеділок, о третій годині, великі темні хмари, насовуючись з півночі, принесли сніг, що падав безперервно цілий вечір і цілу ніч.

Ранком о пів на п’яту мандрівники зібралися у дворі готелю «Нормандія», де вони мали сідати в диліжанс.

Вони були ще зовсім сонні й дрижали від холоду під своїми пледами. У пітьмі вони погано бачили один одного; а важка зимова одежа надавала їм вигляду гладких кюре в довгих сутанах. Та двоє з них впізнали один одного, до них підійшов третій, і повели розмову.

— Я беру з собою дружину, — сказав один.

— Я теж.

— І я також.

Перший додав:

— До Руана ми більше не повернемось, а коли пруссаки наблизяться до Гавра, переїдемо до Англії.

Всі вони мали однакові наміри, бо були людьми однакової вдачі.

Коней все ще не запрягали. Ліхтарик машталіра коли-неколи з’являвся з одних темних дверей і зараз же зникав у других. З глибини стайні було чути, як коні глухо били ногами об землю, встелену гноєм, і як чоловічий голос тпрукав на коні і лаявся. Легке брязкотіння балабончиків оповістило, що пораються біля упряжі; це брязкотіння перейшло у виразний і безперервний дзвін, що потрапляв рухам коня, іноді він затихав, потім знову розливався від раптового струсу в супроводі глухого гупання копит об землю.

Несподівано двері зачинилися. Все стихло. Покляклі на морозі мандрівники стояли мовчки й нерухомо.

Білосніжна волохата завіса, виблискуючи, безупинно спускалася на землю; вона загладжувала обриси й укривала все льодовим мохом; і серед могильної тиші похованого під снігом міста чути було лише якесь непевне й невловиме шамотіння снігу, що, розвіюючись, падав; швидше натяк на шум, ніж самий шум, шелестіння легеньких порошинок, що, здавалося, виповняють простір, встелюють увесь світ.

Чоловік із ліхтарем знову з’явився, тягнучи за собою на поводі сумну коняку, що неохоче тюпала. Завівши її в дишель, він учепив посторонки й довго вовтузився коло неї, приладжуючи упряж, бо міг працювати лише одною рукою, тримаючи другою ліхтаря. Ідучи за другим конем, він помітив усіх оцих мандрівників, що непорушно стояли і зовсім побіліли від снігу, і сказав їм:

— Чому ви не сідаєте в карету? Принаймні будете під накриттям.

Вони, певно, не подумали про це, і тепер усі кинулися сідати. Троє чоловіків умостили своїх жінок в глибині диліжанса і залізли самі; за ними зайняли решту місць інші закутані невиразні німі постаті.

На підлозі карети було настелено соломи, в якій грузнули ноги. Дами, що сиділи в глибині, захопили з собою маленькі мідні грілки з хімічним вугіллям, тепер вони запалили ці прилади й деякий час тихими голосами перелічували одна одній їхні вигоди, повторюючи все те, що кожній давно було відомо.

Нарешті, коли в диліжанс запрягли шестеро коней замість чотирьох — з причини тяжкої дороги — голос ізнадвору запитав:

— Всі сіли?

Голос ізсередини відповів:

— Так, усі.

Вони рушили.

Карета ледве-ледве посувалася вперед. Колеса вгрузали в сніг; весь короб рипів з якимось глухим потріскуванням, коні ковзались, сапали, аж пара з них знімалась; а довжелезний фурманський батіг безупинно хляскав, метлявся на всі боки, змотуючись і розмотуючись тонкою гадюкою, і раптом стьобав округлий конячий круп, що сіпав од цього ще з більшим напруженням.

Помалу дніло. Ті легкі сніжинки, які один із подорожніх, руанець чистої крові, прирівняв до бавовняної зливи, вже не падали. Неясне, наче брудне світло плинуло