Читати книгу - "Москва Ординська. Книга друга"

В 1780–1790 роках, для обґрунтування завоювання Тамані та Криму, за вказівкою Катерини II ім’я Тмутаракані перенесли на Тамань і Таманський півострів. Цього разу доказів шукали нові російські академіки: П. С. Паллас та О. І. Мусін–Пушкін і, що ви думаєте, — знайшли знаменитий «Тмутараканський камінь», який, пролежавши в землі більше 700 років, зберіг чіткий напис. І то на мармурі, не на граніті. Хоча інші грані «Тмутараканського каменя» згнили повністю. На цьому закінчимо розмову про завоювання Іваном IV Казані та Астрахані.

Забезпечивши, зі згоди і дозволу Кримського хана, свій тил, Іван IV (Грозний) у 1558 році пішов війною на Лівонський Орден. Почав повертати борги Криму й Османській імперії.

Турція в ті роки вела довгі й виснажливі війни на Балканах. Крим постійно допомагав Османській імперії та прикривав її з півночі від можливих ударів Великого Литовсько–Руського князівства. Московський князь Іван IV наніс у 1558 році потужного удару по північному флангу Європи.

Хто думає, що це звичайний збіг — глибоко помиляється.

«В 1558 г. 17 января… (московські. — В. Б.) войска перешли границу Ливонии» [149, с. 427].

Розпочалася затяжна війна Московії з Європою, тому що на бік Лівонії вимушені були стати Річ Посполита і Швеція. Маймо на увазі, що унія 1569 року об’єднала Польське королівство з Великим Литовсько–Руським князівством. Перебуваючи під явною загрозою з боку союзу Османської імперії, Криму та Московії, Литва та Польща мусили об’єднатись. Російська радянська історіографія хід Лівонської війни ділить на періоди. І хоча цей поділ спрямований цілковито на захист московських шовіністичних інтересів, але скористаємося ним. Московські історики свої війни з Балтійськими країнами завжди пояснювали «стремлением проложить себе выход к Балтийскому морю» [149, с. 12].

Хоча абсолютно за такими ж правами згодом вони пояснювали свої наміри «прорубати вікно до Індійського океану та Середземного моря».

У перший період так званої Лівонської війни Московії, як кажуть, пощастило. Завдяки несподіваному удару їй вдалося спустошити більшу частину території Лівонії.

1558–1562–ий роки були найвдалішими для московитів у тій війні. Послухаємо російського історика про деякі аспекти Лівонської війни. «В конце 1557 г. Касимовский цар Ших–Али был назначен главным начальником русского (московського. — В. Б.) войска, шедшего против Ливонского ордена; в числе войска находились и Касимовские татары. Войска наши в Январе 1558 г. вступили в Ливонию, произвели в ней страшныя опустошения, разбивали несколько раз немцев, подходили к Дерпту, были недалеко от Риги и Ревеля и, наконец, с победою и богатою добычею в Феврале вышли обратно в русские границы…» [96, с. 23].

Як бачимо, московське військо складалося переважно з татар і очолювалося татарським полководцем. Це засвідчили давні Розрядні книги. То вже значно пізніше російські історики стали писати про «російських полководців» та «визвольну війну Московії». Мовляв, визволяли давні, загарбані чужинцями землі.

Те саме відбувалося у подальші роки. Послухаємо:

«Касимовцы в 1559 году вместе с прочими войсками русскими (московськими. — В. Б.) под начальством царевича Токтамыша предприняли поход в Ливонию, доходили до Риги, проникали в Курляндию: этот поход окончился для нас самым удачным образом: войска наши возвратились с богатою добычею» [96, с. 24].

Такі ж військові походи московської татарії відбувались у 1560 і 1561 роках. Не забуваймо, у всіх Лівонських походах Московії брали участь: казанські, астраханські, ногайські татари, а також тверські мещерські князі та князі (хани) знаменитих «35 городов во главе с Одоевом».

Та з 1562 року хід так званої Лівонської війни змінив її учасників. Лівонський орден перестав існувати: прилегла до Литви частина ордену відійшла до неї, а «феодалы сев(ерной) Эстонии перешли в подданство Швеции» [2, т. 14, с. 426].

Отже, із 1562 року Московія вела війну проти Польщі, великого Литовсько–Руського князівства і Швеції.

Саме цього домагалися союзники Московії — Османська імперія та Кримське ханство. Вони таки досягли свого: Москва відтягла на себе сили Польщі та Литви.

«Касимовский царь в 1562 году сам поехал на войну с своими татарами против Польскаго Короля Сигизмунда, принявшаго Ливонию под свою защиту и объявившего войну Иоанну Грозному» [96, с. 24].

І ще:

«Касимовский царь Шах–Али стоял в Вязьме в 1564 г., имея под своим начальством царя Симеона Касаевича (Казанського царя. — В. Б.), царевичей: Абдуллу, Ибака и других воевод» [96, с. 24].

Як свідчить російський історик М. І. Шишкін, у 1564 році проти Литви і Польщі діяли об’єднані сили:

Касимовського ханства (Шах–Али),

Казанського ханства (цар Симеон),

Сибірського ханства (царевич Ібака),

Ногайської орди (царевич Абдулла).

Та найцікавіше свідчення про участь татарських (ординських) сил у Лівонській війні та їхнє засилля в Московії за часів Івана IV (Грозного) подаємо зараз:

«В Великих Луках Шах–Али простоял весь следующий год (т. е. 1565). Башм(аковская) разр(ядная) книга 7063 г.: “Того же году ходили воеводы по Литовским вестям, а были в Луках великих по полкам. В большом полку: царь Касимовский Шах–Алей… В правой руке: Царь Симеон (бывший Казанский Ядигерь)… В передовом полку: царевич Ибак… В сторожевом полку: царевич Кайбула…”» [96, с. 24–25].

Ці свідчення наведено тому, що за часів московської ста лінщини був виданий наказ спростувати участь татарських ординських військ в Лівонській війні та довести, що саме постійні татарські походи на Московію протягом 1558–1582 років, а це 24 роки війни, не дозволили «доблесним московитам» виконати їхнє «споконвічне прагнення» «проложить выход к Балтийскому морю». Тож московських розповсюджувачів «доважків брехні» треба стримувати і нагадувати про існування правди.

Прикладом залучення до історичної науки «доважків брехні» та побудови на них московської «доказової бази» є книга професора А. А. Новосельского «Борьба Московского государства с татарами в XVII веке», 1948 рік, видання Інституту історії Академії наук.

Брехали надзвичайно потужно на найвищому науковому рівні. Зроблена ось така заява: «На основании указаний летописей, разрядных книг, документов ногайских, крымских и некоторых других мы составили перечень татарских нападений во второй половине XVI в. Этот перечень не претендует на исчерпание всех источников, и тем не менее из него видно, что из 24 лет Ливонской войны 21 год отмечен татарскими нападениями…» [149, с. 17].

Після таких слів навіть хочеться поспівчувати «славетним» загарбникам. Але, що цікаво, професор О. А. Новосельський зізнається, що до нього російські професори та академіки цього не фіксували, а отже, — не знали про татарські напади. Він так і написав: «У Форстена имеется лишь 2–3 глухих указания…, у Новодворского — одно, о связи восстания в Поволжье с отвлечением