Читати книгу - "Американський психопат"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Це не там живе Том Круз? — питає детектив.
— Так.
Я стискаю перенісся. Раптом доводиться міцно заплющити очі. Я чую голос детектива:
— Вибачте, з вами все добре?
Я розплющую очі, вони сльозяться.
— А чому ви питаєте?
— Здається, ви… нервуєте.
Я дістаю з шухляди пляшку аспірину.
— «Нуприну»? — пропоную я детективу.
Кімболл спочатку дивно дивиться на пляшку, потім — на мене, і хитає головою.
— Емм… ні, дякую.
Він дістає з кишені пачку «Мальборо» і неуважно кладе її поряд з пляшкою води, щось видивляючись у записнику.
— Погана звичка, — відзначаю я.
Він дивиться на мене, бачить, що я не схвалюю, і сором’язливо посміхається.
— Знаю. Перепрошую.
Я дивлюсь на пачку.
— Тобто… мені краще тут не палити? — обережно питає Кімболл.
Я продовжую дивитись на пачку і думаю.
— Ні… думаю, цілком можна.
— Точно? — перепитує він.
— Без проблем.
Я викликаю Джин.
— Так, Патріку?
— Принеси, будь ласка, попільничку для містера Кімболла, — кажу я.
За кілька секунд вона так і робить.
— Що ви можете розповісти мені про Пола Овена? — нарешті питає детектив, коли Джин виходить із кабінету, поставивши кришталеву попільничку «Фортунофф» поряд із цілою пляшкою «Сан-Пеллеґріно».
— Ну, — я кашляю, проковтнувши дві пігулки насухо. — Я не дуже добре його знав.
— Наскільки добре ви його знали? — питає Кімболл.
— Я… навіть не знаю, — кажу я йому, майже чесно. — Він був частиною всієї цієї… Єльської історії.
— Єльської історії? — збентежено перепитує він.
Я мовчу, і гадки не маючи, про що говорю.
— Так… Єльської історії.
— Що ви маєте на увазі, яка… Єльська історії? — Кімболл заінтригований.
Я знову мовчу — що я маю на увазі?..
— Ну, по-перше, я думаю, що він, певно, був таємним гомосексуалістом. — Навряд чи, зважаючи на те, як він любив дівчат. — Нюхав чимало кокаїну… — Я змовкаю, а потім непевно додаю: — Ця Єльська історія.
Я впевнений, що це звучить дивно, але більш нічого придумати не можу.
В офісі стає дуже тихо. Кімната раптом здається тісною, страшенно спекотною, і хоча кондиціонер працює на повну, повітря здається несправжнім, підробленим.
— Отже… — Кімболл безпорадно дивиться у свій записник. — Ви нічого не можете розповісти про Пола Овена?
— Ну, — зітхаю я, — гадаю, він жив впорядкованим життям. — І загнаний у глухий кут, припускаю: — Він… збалансовано харчувався.
Я відчуваю, що Кімболл розчарований.
Він запитує:
— Якою він був людиною? Окрім… — він затинається, всміхається фальшиво. — Окрім того, що ви вже сказали.
Як описати йому Пола Овена? Зухвале, зарозуміле, життєрадісне мудило, яке постійно ухилялося від того, щоб оплатити рахунок «У Нелл»? Сказати, що я, на жаль, володію інформацією про те, що у його пеніса було ім’я, і це ім’я — Майкл? Ні. Спокійніше, Бейтмене. Я, здається, посміхаюсь.
— Сподіваюся, це не перехресний допит, — примудряюся сказати я.
— А вам так здається? — питає детектив.
Мені здається, що це згубне питання, та це не так.
— Ні, — обережно кажу я. — Не дуже.
Мене бісить, що він знову щось записує, жує кінчик ручки, а потім питає, не дивлячись на мене:
— Де Пол зависав?
— Зависав?.. — перепитую я.
— Так, — каже Кімболл. — Ну, розумієте… зависав.
— Зараз подумаю, — кажу я, постукуючи пальцями по столу. — «Ньюпорт». «У Гаррі». «Флютіз». «Індокитай». «У Нелл». Клуб «Корнелл». Нью-Йоркський яхт-клуб. У таких місцях.
Кімболл виглядає збентежено.
— У нього була яхта?
Я відсторонююсь, тоді спокійно кажу:
— Ні. Він просто там зависав.
— А де він вчився? — питає детектив.
Пауза.
— А ви не знаєте?
— Хотів перевірити, чи знаєте ви, — каже Кімболл, не дивлячись на мене.
— Ну… Єль, — повільно говорю я. — Так?
— Так.
— А потім — бізнес-школа в Колумбійському, — додаю я. — Здається.
— А до того? — питає він.
— Якщо я правильно пам’ятаю, Сент-Пол… Тобто…
— Ні, нічого. Це не так важливо, — вибачається Кімболл. — Інших питань у мене немає. Здається, тут жодної зачіпки.
— Слухайте, я… — м’яко й тактовно веду я. — Я просто хочу допомогти.
— Розумію, — каже він.
Ще одна тривала пауза. Детектив щось записує, але, здається, не важливе.
— Можете сказати про Овена ще щось? — питає він, мало не сором’язливо.
Я розмірковую, потім непевно кажу:
— Нам обом було по сім років у 1969.
Кімболл усміхається.
— Мені теж.
Я вдаю, що справа мені цікава, і питаю:
— У вас є якісь свідки чи відбитки пальців…
Він втомлено перебиває мене.
— Він лишив повідомлення на автовідповідачеві, сказав, що поїхав до Лондона.
— Ну, так, може, і поїхав, га? — з надією питаю я.
— Його дівчина так не вважає, — рівним голосом відповідає Кімболл.
Навіть не намагаючись це осягнути, я думаю, якою ж дрібнотою Пол Овен був у вселенському порядку.
— Але… — Я замовкаю. — Хтось бачив його в Лондоні?
Кімболл дивиться у свої записи, перегортає сторінку, потім підводить на мене очі.
— Насправді так.
— Гм-м-м, — кажу я.
— Ну, такі речі важко точно встановити, — визнає він. — Якийсь… Стівен Г’юз каже, що бачив його там у ресторані, але я перевірив, і виявилося, що він переплутав Г’юберта Ейнсворта з Полом, тож…
— О, — кажу я.
— Ви пам’ятаєте, де були в той вечір, коли Пол зник? — Кімболл дивиться в записник. — Це було двадцять четвертого червня.
— Боже… здається… — Я думаю. — Я, певно, повертав відеокасети до прокату.
Я відсовую шухляду столу, дістаю свій записник і продивляюсь записи за грудень.
— У мене було побачення з дівчиною на ім’я Вероніка…
Я брешу, вигадую геть усе.
— Чекайте, — каже Кімболл, збентежено дивлячись у свої записи. — У мене… не так написано.
У мене напружуються м’язи стегон.
— Що?
— Я отримав іншу інформацію, — каже він.
— Ну… — Я заплутався, мені страшно, «Нуприн» гірчить у животі. — Я… чекайте… А яку інформацію ви отримали?
— Зараз подивимось.
Детектив гортає сторінки записника, щось знаходить.
— Кажуть, ви були з…
— Чекайте,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Американський психопат», після закриття браузера.