Читати книгу - "Де немає Бога"

(гаразд, забирай долоні — лише не дай померти)

Якоїсь миті росіянина замлоїло від презирства до самого себе, та благати він не припинив: межа напруження, за якою нерви здають і думки починають панувати над людиною, а не навпаки, вже залишилася позаду. Не усвідомлюючи, що з горла ллються тихі стогони, чоловік потягнувся розбухлими до розмірів боксерських рукавичок долонями до неба, і тоді…

— Єгоре.

(я помилився… пробач… я хочу жити… змилуйся)

— Єгоре, чуєш мене?

— А? — Парамонов кліпнув, безпорадно, зовсім беззахисно, наче незрячий, і поклав на лице передпліччя, немовби затуляючись від різкого світла.

— Це я, Анна. — Її голос змінився до невпізнання. Жінка схилилася, прибрала руку, а тоді допомогла росіянину сісти.

— А. Я бачу. Так. Що таке?

— Я збрехала тобі. — Анна сіла, підігнувши ноги під себе. На обличчі — такий вираз, ніби вона щойно ковтнула отруту. Чи от-от має ковтнути. — У мене є гроші.

За кілька кроків від них Гелен Горовіц стояла навкарачки та з якимось сухим гавканням збльовувала світло-коричневі згустки. Дюк Апшоу тулився до стіни на відстані випростаної руки — обличчям до Гелен, але з поглядом, спрямованим у нікуди. Лейла сиділа в Дюка під боком, дихала — з-під намотаного на голову іранки мотлоху раз по раз вислизали хмарки пари. Вони пережили третю ніч на висоті шести тисяч метрів.

Парамонов наморщив лоба та прошелестів:

— Які гроші?

— У мене були гроші, коли ти розпалював вогнище. Але я не сказала. Хотіла, але не змогла. Пробач.

Ніяк не вдавалося зосередитися. Низовий вітер сік обличчя колючим поземком.

— Чому? — Він тримав розпухлі руки перед собою так, нібито вони були брудними.

— Не змогла.

— Та похер…

Парамонов подумав, що кілька зайвих папірців нічого не змінили б, він однаково не розпалив би багаття.

— Ти не зрозумів. — І Анна взялася діставати з-за пазухи, із кишень, зі взуття скручені валиками доларові банкноти й розкладати їх перед росіянином.

Мружачись, бо навіть просіяне крізь хмари світло обпалювало очі, Єгор отетеріло витріщався на готівку.

— Звідки?

Повітря між ними неначе просякло отрутою. Аннині плечі затремтіли від безгучних ридань, одначе запалі очі залишилися сухими. Вона нічого не відповіла.

— Це весь час було в тебе? — Чоловік наче вичавлював слова з-під преса.

Вона кивнула.

— Я не розумію. — Горло стислося, Парамонов почав задихатися.

— Пробач… пробач мені… — зашепотіла Анна.

— Стільки… — він не міг відірвати очей, — їх тут стільки…

— Вибач. — Їй здавалося, що хтось насипав у груди холодної землі.

— Стерво, чому не віддала раніше?

Анна затулила обличчя долонями, із горла вибрався уривчастий і низький, майже звірячий стогін.

— Не змогла-а-а!

Чоловік нахилився — на шиї проступили товсті вени — і зашипів їй просто в обличчя:

— На хріна вони мені зараз?

— Розпали, — проскочило з-поміж долонь. — Спробуй іще раз.

— Ти дурепа. — Парамонов відхилився, підняв руку та показав пальцем у небо. — Дурепа! — Жінка не зреагувала, і росіянин роздратовано просипів: — Подивися!

Анна прибрала долоні, задерла голову та втупилася у важку запону із сірих хмар.

Єгор заплющив очі, скулився та закричав. Крик болючою хвилею підступив із легенів, шкрябонув суху горлянку та розчахнув задерев’янілий рот так, що хруснули вилиці. Йому ввижалося, наче дзвінке відлуння здіймається до хмар, лавиною скочується у провалля з обох боків сідла, а потім чоловік розплющив очі та зрозумів, що крик дзвенить лише в його голові — він навіть не розтуляв губів.

Звісивши голову, Анна сиділа перед ним і тупилася в землю. Мовчки вихлюпувала відчай у зернисте від замерзлої вологи повітря.

Єгор знову склепив повіки й уявив, як щосили перетискає Аннину горлянку. Він бачив, як зашкарублі долоні обхоплюють тонку шию, бачив, як пальці встромляються у щитоподібний хрящ, намагаються дістатися до гортані. До вух долинало розпачливе, схоже на хрускіт сухої деревини й напрочуд реалістичне хрипіння. А потім, розплющивши очі, Парамонов раптом зрозумів, що все насправді — поваливши Анну на землю, він обома руками вчепився їй у горло. Обморожені пальці не згиналися, тож Єгор радше розплющував шию, ніж душив. Жінка хрипіла — вкриті орнаментом прожилок очі лізли з орбіт — і невміло відбивалася, проте не мала сил, аби скинути Парамонова із себе. Росіянин відшукав точку, налігши на яку, повністю перекрив доступ повітрю. Хрипіння урвалося, обличчя Анни посіріло, а очі закотилися. І тоді Парамонов почув за спиною слабкий до невпізнання голос Дюка Апшоу:

— Не треба. Ти вб’єш його.

Він помітив якусь тінь, устиг подумати «чому його, а не її?», а тоді голову немовби прошило розривною кулею. Руки підігнулися, Єгор упав на Анну й розгледів, як із-за вуха бурхливо б’є кров. Він спробував озирнутися, з’ясувати, що то за тінь поза спиною, та щось тверде й холодне розклинювало череп у місці з’єднання із шиєю та заважало повернути голову. Через секунду він почув, як Апшоу зронив:

— Навіщо? — і на тому все, кінець, це слово віднесло його до темряви.

10:08

Анна не сподівалася нападу, інакше змогла би ухилитися — відсахнутися та відповзти, — і цього, зважаючи на їхнє виснаження, мало би вистачити, щоб уникнути сутички, втім, росіянин накинувся несподівано швидко, і вона не зреагувала.

Попервах страху не було. Анна бачила слабкість Парамонова й основне — чекала, що втрутиться Апшоу, проте кардинал, хоч і сидів за два кроки від них, не поворухнувся. Коли жінка нарешті злякалася та взялася відбиватися, було вже пізно: росіянин зімкнув руки на її шиї та почав душити.

Приглушене хмарами світло стало страшним, а повітря колючим. Анна спробувала зацідити Парамонову в пах, але через намотане й напхане під одяг шмаття не змогла, а тоді розгледіла чийсь розмитий силует, що повільно виростав понад лівим плечем росіянина. Вона кілька разів змигнула й упізнала Гелен. Ізраїльтянка насилу переставляла ноги, сунучи вперед зі швидкістю частково паралізованого лінивця. У правій руці вона стискала сокирку, яку Парамонов приніс із літака. Анна бачила, як через Гелен перекочуються хвилі вогкого вітру, бачила паморозь на її бровах і вираз, що погойдувався в темних очах, — підозріла суміш подиву й роздратування, — проте власне серце провалювалося глибше й глибше, і зрештою на все впала чорна завіса…

Передусім повернулося оглушливе бухкання крові у скронях. Дуже боліла шия, проте біль обдавав терпким теплом груди та нижню частину голови й через те був навіть досить приємний. Анна розплющила очі, виборсалася з-під тіла Парамонова та ще до того, як ударилася спиною об напівзігнуті ноги Дюка Апшоу, закричала. Із Єгорової потилиці руків’ям догори стирчала аварійна сокирка. Лезо наполовину вклинилося в череп у місці з’єднання із шиєю,