Читати книгу - "Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста"

— Боже, тепер я вимірюю тиск крові вдома, бо щойно піду до лікаря — він підстрибує до неба!

— Мені сказали стежити за рівнем цукру в крові.

— Мене попередили, щоб я цурався жиру!

— Холестерол, холестерол, як же я мрію, щоб у моєму житті було ще трохи холестеролу!

Я подумав, що мине ще кілька років, і моє тіло стане помирати, починаючи з кісткового мозку. Лише кілька років… Якщо я не зможу наблизитися до секретів Вінсента Ренкіса, чи означатиме це, що це життя було марним?

Раптовий дзвін сріблом по склу, вибух оплесків — аж ось і сам Вінсент. Він стояв біля музикантів, які наразі замовкнули, і гордо посміхався усім присутнім, піднявши келих.

— Пані та панове… — починалася промова; я ненавиджу промови. — Дякую вам усім, що зібралися сьогодні. Я певний, що вас цікавить причина цього запрошення…

За свій вік я відвідав вісімдесят сім весіль, сімдесят дев'ять похоронів, двадцять дев'ять бар-міцва, одинадцять бат-міцва, двадцять три конформації, тридцять два хрещення, вісім судів з розлучення як свідок однієї зі сторін, тринадцять судів з розлучення як спільний друг, на плечі якого можна поплакати, сімсот вісімдесят чотири дня народження, в ста одинадцяти з яких була стриптизерка (в дванадцяти з них стриптезерка була та сама), сто три ювілеї та сім повторних весіль після розлучення, і з них усіх я можу згадати лише чотирнадцять промов, які були хоч трохи…

— Отже, пані та панове, познайомтеся з моєю нареченою!

Я автоматично зааплодував, бо це робили всі, і підвів очі, щоб подивитися на лінійну смертну, якою Вінсент вирішив розважитися цього разу. Може це буде яка-небудь Франс, вибрана для того, щоб змусити ревнувати якогось Г'ю, поки той грає в теніс? Або якась Летиція — гарна та вільна; а може Мей, яка створюватиме йому ауру поважності, поки він займатиметься своїми темними справами, або ж Ліззі — опора в лихі часи, яка на дев'ять десятих просто має бути, і лише на одну десяту викликає почуття. Вона вийшла вперед — жінка з натяком на сивину у волоссі, вдягнута у вечірню сукню кольору вершкового крему, і вона була

Дженні.

Моя Дженні.

Спогади повернулися надто швидко, щоб встигати думати.

Моя Дженні, яку я кохав, з якою я одружився, яка була хірургом у Ґлазґо ще тоді, коли жінки не бували хірургами, а надто в Ґлазґо. Я покохав її та розповів їй усе, і це було занадто. Моя Дженні, яку я ніколи не звинувачував за долю, що спіткала мене, за Франкліна Фірсона та за мою смерть на підлозі його будинку, де я лежав з розрізаною артерією та з посмішкою на обличчі. Моя Дженні, якій я в іншому житті прошепотів «тікаймо зі мною», і вона посміхнулася й, здавалося, відчула спокусу, причину якої навряд чи розуміла.

Моя Дженні, про яку я розповів Вінсентові. На базі «Пєтрок-112», в ніч, коли ми грали в карти, випили трохи горілки, і він сказав…

— Дідько, Гаррі, я хоч і не погоджуюся з Клубом Хронос, але вважаю, що здоров'ю чоловіка корисно, якщо той іноді не відмовляє собі в задоволенні.

Швидкі спогади.

Я заглядався на Ганну — лаборантку, чиї калібрування були точні до шостого знаку, яка посміхалася мені, дивлячись поверх окулярів, не розуміючи, що це кліше, яке лише додавало їй чарівності. Вінсент плескав мене по плечу: «Боже мій, Гаррі, хіба хтось колись казав, що геніїв треба катувати? Не стримуй себе».

Я довго вагався, переймався можливими наслідками, тим, що можуть сказати люди, а коли ми грали в карти та пили горілку, Вінсент висміяв мої тривоги як варті лише сімнадцятирічного хлопця, а не чоловіка, який живе дванадцяте життя.

— Невже в тебе не було жодної дівчини, Гаррі?

— Я завжди був надто зайнятий, щоб мати справжнє кохання. Я певний, тобі це знайомо.

— Дурниці! — відповів він і вдарив кулаком по столу так, що карти підстрибнули. — Хоча я й вірю усією душею в те, що цей проект, це квантове дзеркало є найбільшим, до чого може прагнути людина — побачити Всесвіт очима творця, відповісти на найголовніші людські питання — проте я також вважаю, що вперте присвячення себе цілком одній цілі без відпочинку, передиху або розваги призводить лише до мігрені, а не до продуктивності. Не маю сумніву, що місцеві бюрократи мають якусь статистику щодо цього. Скажімо, п'ятнадцятивідсоткове зростання продуктивності, якщо раз на вісім годин робітникові дозволити півгодини відпочинку. Чи перевищує п'ятнадцятивідсотковий зріст витрати на час, проведений не на робочому місці? Безсумнівно.

— То ти пропонуєш… терапевтичний секс?

— Я пропоную терапевтичні стосунки. Я пропоную їх тому, що ти і сам неодноразово зауважував, що навіть найкращі уми не можуть кожну секунду лише аналізувати таємниці Всесвіту, вони мусять, саме мусять також витрачати якийсь час кожного дня на думки про те, чому в туалеті так холодно, чому шампунь такий поганий, а капуста в їдальні несмачна. Я не очікую, що мої науковці будуть ченцями, а надто ти, Гаррі!

— У тебе хтось є? — спитав я. — Я не помічав…

Він відмахнувся від моїх допитів рукою:

— Я не казав, що невдалі, неприємні стосунки покращують продуктивність — взагалі-то, навпаки. Я не витрачатиму свій час на марні переслідування сексуального об'єкта лише тому, що мені не завадила б невеличка хімічна стимуляція! Але якщо я зустріну когось, кого вважатиму…

— Півгодинним відпочинком у своєму восьмигодинному робочому дні?

— Саме так. Ти про це знатимеш.

— Ти коли-небудь одружувався? — спитав я.

Моє питання не мало якоїсь великої мети, це була просто цікавість, світська розмова під час гри.

— Раз або двічі, — визнав він, — коли мав враження, що доступна прийнятна кандидатка. Один раз, у моєму першому житті, була жінка, про яку я думав… Але ретроспективний погляд робить дива; після смерті я виявив, що чудово можу жити без неї. Час від часу я знаходжу кого-небудь для спілкування. Коли ти нікому не потрібний, похилий вік може виявитися досить тяжким. А як щодо тебе?

— Дуже схоже, — визнав я. — Я теж виявив, що бути самотнім… Недоліки самітності більші за переваги, особливо наприкінці життя. Таке враження, що навіть коли ми розуміємо марність обману, пустоту відносин — якщо вони дійсно пусті… Прагнення бути разом із кимось сидить у нас глибше, ніж я міг уявити.

І тоді, сам не знаю чому, я розповів йому про Дженні.

Дженні.

Наївно було би звати її коханням мого життя.

Можливо, коханням одного з життів.

Безглуздо припускати, що