Читати книгу - "Ти моя гра , Мартін Штарк"

Я прокинулась рано. В кімнаті було напівтемно — сірі сутінки ранку ще не встигли розчинитися у світлі. Я потягнулась… й відчула холод. У грудях стиснулось.
Тиша в квартирі була тривожною. Я встала, накинула халат, вийшла в коридор — босі ноги холодно ступали по плитці. На кухні був Арсен, який сидів за ноутбуком. Зосереджений, з темними колами під очима. Волосся злегка скуйовджене, як після безсонної ночі. Я стояла, не наважуючись порушити його зосередження, поки він раптом не заговорив, навіть не піднявши очей:
— Я продав свої акції.
Я завмерла.
— Що?
Він закрив ноутбук, повільно підвів голову. Його погляд був важким.
— Я більше не працюю в тому зміїному кодлі. Не буде ніякого фіктивного шлюбу. Ніяких принижень. Ніяких умовностей.
Я відчула, як у животі скручується страх. Куди він хилить? Що тепер? Я вже нічого не розуміла.
— Арсене…
Він підвівся. Рішуче. Майже різко. Пройшов до мене — й лише тоді зупинився. На мить — тиша, і тільки його подих в повітрі.
— Я… не знаю, як бути таким, як потрібно. Але я знаю, що не хочу тебе втратити.
І тоді він дістав з кишені… тоненьку золоту каблучку. Пальці його тремтіли ледь-ледь.
— Це каблучка моєї мами. А їй колись її передала моя прабабуся, яка купила цю коштовність за гроші, які їй виплатила Німеччина після Світової…
Я дивилась на нього, приголомшена. Не тому, що це було романтично. А тому, що він говорив, як оголений нерв.

— Ти ж ненавидів мене в школі, — прошепотіла я. — Навіщо я тобі?
Його очі блиснули. Він підійшов ближче.
— Може, через це і хочу. Бо саме з тобою я перестаю брехати собі. Бо тільки ти мене бачиш. Без блиску, без фальші. Ти знаєш мене таким, яким я є.
І тоді… він різко притиснув мене до себе, обхопив, почав цілувати — гаряче, голодно, болісно, як людина, яка довго стримувала все те, що роз’їдало її зсередини.
— Пробач… за всі болі, — шепотів у міжцілунках. — За холод, за мовчання, за ревнощі, за страх… Я кохаю тебе, Карино. Це вже не гра.
Я стиснула його футболку руками, ніби вчепилась за реальність. У голові шуміло. Все всередині калатало.
Його губи торкалися моїх з такою жагою, ніби цілував не мене, а все, чого йому так довго бракувало.
Його руки — гарячі, впевнені, але не грубі — ковзнули по моїй талії, ніби намагалися вивчити кожну лінію, кожен подих, який я ховала від світу.
Я не питала, чому він зараз такий. Я не хотіла аналізувати — лише відчувати.
Його тіло притискалося до мого, розпалюючи в мені полум’я, яке не горіло — воно пульсувало. Між нами більше не було стриманості. Не було образ. Лише дотики. Погляди. Тиша, наповнена хрипким диханням і стуком двох сердець.
Він ніжно зняв з мене халат, наче розкривав не тканину — а мою довіру.
Мої пальці знаходили його плечі, спину, грудну клітку — і я відчувала, як він дихає… мною.
Ми повільно опустились на ліжко, як у сон. Ніби весь цей час світ чекав, коли ми, нарешті, перестанемо ховатися.
Коли він увійшов у мене — це не було просто фізичне злиття. Це було щось більше.
Наче всі наші сварки, мовчання, ревнощі, спогади… усе нарешті знайшло вихід.
Його рухи ставали то пристрасними, то раптово ніжними, ніби він перевіряв: чи ще я тут, із ним, чи не зникла.
Я впивалась у нього пальцями, губами, душею. І в якусь мить він прошепотів:
— Будь моєю пташкою. Я не триматиму тебе більше, але залишся.
Я відповіла лише одним рухом — притиснула його до себе ще ближче. І цього було достатньо.
Цього ранку ми не грали. Не доводили. Не відплачували. Ми… були.