Читати книгу - "Диво"

А Самуїл, який трохи відійшов після рани і замкнувся на острові в Преспі, вже почув про василевсову перемогу в Клідіоні, але ще нічого не відав про осліплених. Не знав і про те, як довго й тяжко йдуть вони до нього, блукаючи шляхами Болгарії, і коли тисяча чи дві, а може, й десять тисяч сліпих стало на тім боці протоки, що відділяла Самуїлову столицю від берега, обідраних, безпорадних, жалюгідних, і племінник Іван-Владислав прибіг до царя й гукнув, щоб їх гнати геть, Самуїл звелів:

— Пустіть їх сюди.

Він вийшов на берег, щоб зустрінути першого човна з сліпими, стояв коло самої води, старий, посивілий, з погаслим поглядом, мрячив холодний дощик, але цар стояв без шапки і зболеними очима дивився на своїх колишніх воїнів.

Вони вивалювалися з човнів брудними, смердючими купами лахміття, неприкритих кісток, незагоєні очі їхні кривавилися, роз’ятрюючи старе цареве серце, вони оточили свого царя, хапалися за його одяг, намагалися дотягнутися руками до його обличчя, плакали невидющими очима:

— О царю, татко ти наш, помогни ни, ни тебе сме дошли…*53

Самуїл простягав до них руки, гладив їхні зачучвирені голови, плакав разом з ними:

— Деца мои, синове мои, войници мои добри, войници мои храбри, народе мой…*54

І став на коліна перед сліпими, а потім осунувся на пісок і вмер.

Так розповідають ще й сьогодні болгари, і так воно й було.

А Василія Другого прозвали Вулгарохтонос, тобто Болгаробойця, і з цим похмурим прізвиськом він і ввійшов до історії і лишився там поряд з усіма іншими, яких людство дбайливо зберігає в своїй пам’яті, видно, для того, щоб не з’являлися більше на землі такі виродки. Однак зарадити цьому, виявляється, зовсім нелегко, зло назване втрачає свою силу наполовину чи й більш, але ще не гине.

На цьому можна б вважати скінченою повість про історичні прізвиська, якби не Сивоок, який мав необережність народитися саме в ці каламутні часи і необачно пхався в самий вир подій того знавіснілого століття.

Відгуки битви в Клідіонськім перевалі долинули й до монастиря Святих архангелів, ігумен Гаврило правив молебні за побіду над ромеями, молилися денно й нощно іноки… «Святий боже, святий крепкий, святий безсмертний, помилуй нас. Амінь». Облишено всі щоденні справи, нарешті, покінчено з роздвоєністю, яка дивувала Сивоока в іноках: моляться і водночас твердо стоять на землі, займаються справами земними, носять дрова, випікають хліб, переписують книги, пліткують один про одного, смачно сплять і солодко впиваються вином, викраденим з монастирських підвалів.

Але ніяк не міг він збагнути, як можуть ці нещасні іноки вимолювати в свого бога порятунку для рідної землі, коли в них бог — спільний з ромеями, і десь у ромейських монастирях так само тисячі немитих чорноризців здіймають закудлані бороди до неба і благають того самого, що й затривожені болгарські браття. Що ж то за бог, який уміє слугувати відразу двом ворогуючим народам, і чи справді він такий всемогутній, і хитрий, та меткий, щоб устигав давати і нашим і вашим? І як він це чинить? Крутиться туди й сюди, як гуляща дівка, чи що? Від пророка Ісайї: «Роде лиходіїв, сини погибелі…» Про кого це? Болгари — про візантійців, а ті — про болгар? Що ж то за святі слова, якщо їх можна повернути, як спис, куди хочеш, залежно від того, в чиїх руках опиниться? Або: «Оце ж годі вам надію покладати на чоловіка, що в його тільки хіба духу, що в ніздрях, бо й що він значить?» А Сивоок звик покладатися саме на чоловіка, на власну силу, на міць своїх рук і плечей, йому смішно було тепер дивитися на здоровенних бороданів, що стояли навколішки в темній монастирській церковці й безпорадно здіймали неспрацьовані руки догори в той час, як десь їхні брати билися на смерть з ворогом. А чом би не взяти в ці ведмежі лапи сяку-таку зброю чи й просто дрючок та не гайнути туди, де кипить битва, й собі? Життя вже давно навчило Сивоока не стояти в очікуванні перебігу подій, знав твердо, що завжди треба втручатися самому, кидатися в саме вировиння, пхатися у саме пекло бою й змагань, бо тільки там справжня воля, справжній розмах для сили, тільки там відчуваєш себе живучим і несмертельним.

Він став нишком намовляти декого з іноків дременути з монастиря, сам не вірив у свої намовляння, та вийшло, що іноки тільки й ждали поштовху зовні, їм саме не стачало такого свавільного чоловіка, як приблудний рус, вони охоче пристали до думки покинути сподівання на бога та спробувати й самим прислужитися землі, що їх спородила і дала їм силу. Звісно, Сивоок міг би податися за далекі гори й сам, він легко вмовив своїх перших знайомих Тале і Груйо, але хотілося вирвати з тихої обителі якомога більше здорових іноків, бо хоч і сам просидів тут пару літ, так і не зміг призвичаїтися до того, щоб розтрачувати молоду силу в такий дивний спосіб. Він казав одному: «З тією силою, чоловіче, можна розігнати цілу сотню ромеїв!» Казав другому: «А мав би я таке гостре око, як у тебе! Казав третьому: «Хіба ж знає хто ліпше за тебе гори!» Припрошував четвертого: «А вип’ємо, брате, та й гайнемо собі!» Ще іншому пропонував: «Ану ж поборемося, хто зверху, того й слухатися!» А того просто лякав: «Доберуться ромеї й сюди, попалять вас і потопчуть. Чого ждати!»

Може, хто й доніс ігуменові про Божидарові намовляння, але отець Гаврило не втрутився вчасно, вдав, що нічого не помічає, і ключник монастирський, отже, змушений був теж не зауважувати зникнення запасів з комір, бо й що значив якийсь там шматок солонини, коли загрожена була ціла Болгарія!

Отак і зібрав Сивоок-Божидар інока до інока і тихого теплого досвітку вивів свою братію за монастирську браму і вперше за два роки знов був на волі, міг ще раз пройти по тих самих тропах, якими добирався сюди, але тепер уже не наосліп, а ведений визначеною метою і не сам, а з цілим товариством відчайдухів, приготованих на все добре й зле.

Одягнені в шкури, в грубі вовняні або полотняні дрехи, з шкіряними високими клобурцями на зроду не митих головах, з довгими бородами, взуті в косматі опінці, а то й зовсім босі, озброєні сяк-так — саморобними списами, важкими палицями,