Читати книгу - "Талановиті, Рита Бергер"

Видання ренеської збірки спогадів символічно розпочнеться з присвяти, цитованої з книг Терези Мідлер: «До історії, що повторюється, і життям, що безповоротно змінюються».

Доречно зазначити, що кілька перших розділів розповідають саме про хід історії, від початку Тіньової війни та її кінця. Історія відрізняється від підручників, за якими перед тим навчали Талановитих протягом дванадцяти років. Так, саме дванадцяти — тому що ця історія на десятій річниці від Дня перемоги не завершиться. Вона продовжуватиметься, вивчатиметься та слідуватиме за кожними тінями минулого.

Саме тому королева Бріанна Ренеська піклувалася, щоб і дневі перед оголошенням перемоги теж належало місце серед розділів, як переломної частини історії, що давно мала завершитися і перейти на новий етап. І те, що бачив Винахідник, написано нею з образів в його пам'яті.

Бріанна Ренеська розпочинає розділ з почуттів Винахідника: крізь частково закрите фіранками вікно простого бендонського кабінету ллється сонячне сяйво як передвісток чогось доброго. Як знак, що все нарешті закінчилося, як символ переважання світла над тінями. Флоріан відчував спокій, ховаючись за бордовим шкіряним диваном та був єдиним, чиє серце не було під тяжкістю зробленого рішення.

Створення Союзу Централійських країн — обіцянка бути кращими, співпрацювати та не забувати поважати інші культури. В ідеальному світі це мало б спрацювати, та Елла Селестія Льюїс порушила свій власний закон, яким обіцяла керуватися в своїй діяльності. Як член спілки історії та мовознавства, вона мала перевагу над своїми попередниками, що перед тим володарювали Символами. І як людина, на яку тиснула найбільша відповідальність, вона зробила той вибір, який вважала правильним.

— Якщо ви хочете, щоб садок квітнув, бур’яни потрібно виривати з корінням, — говорить пан Млюґер, колплейнський представник. — Ви ж самі і сказали, що це не завершено, і ми отримали сьогодні підтвердження цьому.

— Втім, вони ще нічого не зробили, — заперечує тодішній бендонський міністр, пан Брюбер. Довгі роки він був радником Елли Льюїс, допоки не пішов у відставку за кілька тижнів після завершення війни. — І я не поспішав би оцінювати їхнє послання як погрозу.

— Ми не маємо часу розбиратися, — пан Млюґер роздратовано зітхає. — Ми вже пройшли через це. Ми не були підготовлені. А вони, схоже, досі готові до чергового бою.

— Не може бути, — пан Брюбер хитає головою. — Їхній центр розтрощено вщент, вони навіть не мають можливості відновити його самостійно. Талановитих там — одиниці, що вижили. Люди не пам’ятають самих себе. Нові представники не просили б нашої допомоги, якби не були в розпачі.

Пані Льюїс сумнівно відповідає:

— Це ще нічого не означає, — тоді як пан Млюґер гучно фиркає:

— Та вони водять нас за ніс! Потрібно вдарити зараз, поки…

— Але наші Талановиті вже там, — сповіщає пан Брюбер. — Перші вантажівки відправилися туди три дні тому.

— Отож!

— Ми — не вони, — вперто продовжує пан Брюбер. — Я хочу у це вірити. Ми не будемо бити зараз, коли там вже нічого немає, крім наших Талановитих. Ми вб’ємо не тільки наших побратимів, але і ні в чому не винних людей. Ми не можемо зробити це. Ми вже забрали їхню історію і мусимо повернути її.

— Щоб вони вдарили ще раз?!

— Досить! — обриває чоловіків пані Льюїс. — Вийдіть обидва!

Флоріан чує роздратовані зітхання та кроки, які наближаються до дверей. Ті гримять, і кабінет поринає у тишу. Він чує, як важко дихає пані, сідаючи за робочий стіл, як змінюється вираз її обличчя, який вона ховає за долонями. Флоріанові проскакує думка підтримати її, та він не встигає навіть вийти зі свого укриття.

Двері відчиняються знову.

— Вийди, Ґреме.

— Елло, — надривно промовляє пан Млюґер. — Елло, благаю тебе… Якщо не хочеш слухати мене, бодай прислухайся до себе.

Пані Льюїс хитає головою.

— Ти сама казала, що Символи показують тобі майбутнє. Воно страшне, зруйноване у вогні та крові. Можливо, це якраз тому, що ми не можемо присікти їх. Повір мені, прийде час, і нам доведеться знову зустрітися на полі бою, Елло. Я не хочу цього для тебе. Я не хочу цього для нас.

Мабуть, його слова подіяли на жінку певним чином, тому що вона віднімає руки від голови та проникливо дивиться на нього, а тоді зітхає.

— Вийди, Ґреме. Благаю тебе, вийди.

Пан Млюґер киває. Він відступає назад тільки для того, щоб швидко наблизитися до столу, обхопити голову пані Льюїс рукою та лагідно торкнутися губами її чола.

— Гаразд, — киває він. — Бери стільки часу, скільки потрібно.

Флоріан ніяково чекає, поки в кабінеті не залишиться нікого, крім Елли Льюїс.

Ну, і його, звичайно.

У нього дивне відчуття — немов на зрозуміле питання не знає правильної відповіді. Пані Льюїс зробить неправильний крок, але він теж не здогадується, що треба було зробити. Її рішення поспішне, зроблене в моменті паніки, громіздке і важке, та щоб Флоріан обрав, якби був на її місці?

Для примітки — Флоріан ніколи не буде на її місці, та це питання не давало йому спокою багато років поспіль.