Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"

вони не такі вже необхідні, як здається тим, хто до них звик. Неможливо не помітити, що вірування, які стали для тебе очевидними, іноземцям видаються абсурдними. Рік життя в Німеччині та тривале перебування в Парижі підготували Філіпа до філософії скептицизму, яку він із полегшенням засвоїв. Він збагнув, що немає нічого цілковито хорошого чи поганого: здебільшого люди пристосовують усе, як їм потрібно. Юнак прочитав «Походження видів»[229]. Схоже, там він знайшов пояснення багатьох речей, які його непокоїли. Тепер Філіп здавався собі дослідником, який, розраховуючи побачити певні дива природи, перепливає широку ріку і бачить все, на що сподівався: ось розкинулися плодючі землі, а там далі видніються гори. Коли видатне відкриття вже зробили, світ дивується, чому не одразу прийняв його, але навіть на тих, хто одразу повірив у його істинність, це не матиме значного впливу. Перші читачі «Походження видів» розумом визнавали цю працю, але їхніх емоцій, які керують поведінкою, книжка не зачіпала. Філіп народився через покоління після виходу цієї видатної книги; те, що лякало її сучасників, з плином часу здебільшого стало звичним, і він зміг читати Дарвіна з легким серцем. Потужна боротьба за виживання справила на нього враження, а етичні норми, що з’явилися внаслідок неї, збігалися з його власними поглядами. Кері казав собі, що правда на боці сильного. З одного боку наступало суспільство зі своїми законами дорослішання та самозахисту, а з другого — індивід. Вчинки на користь суспільства вважаються праведними, а всі інші — грішними. Ось і все, що ховається в поняттях добра та зла. Гріх — це упередження, якого вільній людині варто позбутися. Суспільство бореться з індивідом трьома видами зброї — законом, громадською думкою й совістю: закон та громадську думку можна перехитрити (лише хитрістю слабкий може побороти сильного, адже недарма народна мудрість радить: не спіймавши, не кажи «злодій»), а ось совість — зрадник у твоєму власному таборі. Вона б’ється на боці суспільства у кожному серці та змушує свого господаря кидатися жертвою на ворожий вівтар, адже знає, що суспільство та індивіда ніколи не вдасться примирити. Воно використовує людину для своїх потреб; розчавлює її, якщо вона намагається повстати, і нагороджує медалями, почестями та пенсією, якщо служить вірою та правдою. А вона, сильна лише завдяки своїй незалежності, пробиває собі шлях у державі, платить за переваги грошима чи вчинками, але не відчуває вдячності; людині не потрібні нагороди і хочеться лише одного — аби їй дали спокій. Індивід — це незалежний мандрівник, який для зручності купив квитки в агенції Кука[230], але до приватних екскурсій ставиться з доброзичливою насмішкуватістю. Вільна людина не може вчинити погано. Вона робить все, що заманеться… якщо може. І єдине мірило її моралі — її власна могутність. Така особистість визнає закони суспільства і порушує їх, не почуваючись грішником, але, заслуживши покарання, приймає його без злості. Суспільство завжди сильніше.

Однак Філіпові здалося, якщо для людини не існує ні добра, ні зла, то й совість втрачає свою силу. Із радісним вигуком він схопив цього злодюжку й викинув його зі свого серця, але ні на крок не наблизився до розуміння сенсу життя. Для чого існує світ і для чого з’являємося у ньому ми — ці питання залишалися так само незбагненними. Неодмінно мусить бути якась причина. Філіп подумав про метафору Кроншоу, у якій життя порівнювалося з перським килимом. Письменник казав, що це і є відповідь на загадку, і таємниче стверджував, що кожен повинен знайти її сам.

— Цікаво, що це, в біса, таке, — посміхнувся Кері.

І ось в останній вересневий день Філіп із шістнадцятьма сотнями фунтів і понівеченою ногою, палко прагнучи втілити свої нові теорії в життя, вдруге вирушив до Лондона, де мав утретє розпочати з життя спочатку.

54

Екзаменів, які Філіп склав, вступаючи на аудитора, було достатньо для зарахування до медичного інституту. Він вибрав шпиталь Святого Луки, адже там минули батькові студентські роки, і ще за день до завершення літньої сесії приїхав до Лондона побачитися з секретарем. Від чоловіка він отримав перелік кімнат, які можна було винайняти, й оселився у брудному будинку, єдиною перевагою якого було те, що до шпиталю можна було дійти за дві хвилини.

— Вам слід домовитися, яку частину тіла ви будете анатомувати, — підказав секретар. — Краще почати з ноги, схоже, вважається, що так легше.

Філіп дізнався, що перша лекція з анатомії розпочнеться об одинадцятій, і десь за півгодини до початку, трохи нервуючи, покульгав до медичного інституту. Одразу за дверима висіло чимало пришпилених оголошень: розклад лекцій, таблиця результатів футбольних матчів і таке інше; Кері, намагаючись виглядати безтурботно, узявся їх роздивлятися. Молоді чоловіки і хлопці, базікаючи, уривалися всередину, шукали на полиці листи і спускалися сходами до підвалу, де була студентська читальна зала. Філіп побачив кількох хлопців, що, знічено відводячи погляд, тупцяли на місці, і зрозумів, що це такі ж новачки, як і він. Прочитавши всі оголошення, він помітив скляні двері, за якими виявився музей. На ознайомлення з експонатами залишалося ще двадцять хвилин. Тут було виставлено колекцію патологічних зразків. Незабаром до Кері підійшов юнак років вісімнадцяти.

— Послухайте, ви першокурсник?

— Так, — озвався Філіп.

— Не знаєте, де лекційна аудиторія? Об одинадцятій початок.

— Ходімо пошукаємо її.

Вони вийшли з музею до довгого темного коридору зі стінами, пофарбованими у два відтінки червоного, а там їм підказали, куди йти, інші юнаки. Хлопці увійшли до дверей із табличкою «Анатомічний театр». Виявилося, що там уже було людно. Сидіння розташовувалися ярусами, і щойно Філіп увійшов, з’явився помічник, поставив склянку води на стіл унизу, а потім приніс людський таз і дві стегнові кістки — ліву та праву. Ще кілька хлопців увійшли та зайняли свої місця, й об одинадцятій в аудиторії майже не залишилося вільних столів. Загалом зібралося близько шістдесяти студентів. Здебільшого вони були значно молодші за Філіпа — вісімнадцятирічні безвусі хлопчаки, але було й кілька старших чоловіків: Кері помітив високого мужчину з пишними рудими вусами, котрому могло бути тридцять; інший невисокий молодик із чорним волоссям був молодшим лише на кілька років; а ще прийшов чоловік в окулярах та з сивою бородою.

До аудиторії увійшов лектор, містер Кемерон, привабливий чоловік із правильними рисами обличчя і білим як сніг волоссям. Він зачитав уголос довгий перелік прізвищ, а потім виголосив коротеньку промову. Викладач розмовляв приємним голосом і ретельно підбирав слова — здавалося, йому подобається наводити з ними лад. Він порадив кілька книжок, які