Читати книгу - "Мистецтво і життя. Збірник"

«Антігона» — ще одна «чорна» п’єса, але завдяки обставинам, а також важливості порушених у ній проблем вона мала величезний резонанс. Зіграна під час війни (1942), вона дозволила, під прикриттям легенди, виразити почуття, які опановували французів. Безкорисливий бунт Антігони проти Креона, проти встановленого порядку був також бунтом полоненої країни проти декретів її володарів. Антігона уособлює абсолютну чистоту, нічим не затьмарене дитинство, відмову від щастя. Дикунка (Тереза) і Еврідіка тікали від щастя, бо не могли змити з себе первісного бруду. Антігона поступається щастям заради честі.

Роль Антігони нам відома з трагедії Софокла. У Антігони два брати — Етеокл і Полінік; вони билися у різних таборах: Етеокл за Фіви, Полінік проти Фів. Обидва були вбиті. Креон заборонив ховати Полініка, зрадника. Хай його тінь вічно блукатиме, не знайшовши поховання! Кожного, хто посміє кинути грудку землі на проклятий труп, буде страчено. Антігона, наречена Гемона, сина Креона, кохає свого жениха і вмирати не хоче. Проте вона виходить на світанку, щоб поховати брата. Стражники, що були в караулі і задрімали, доповідають про це цареві. «Ну ось, тепер пружину натягнуто до відказу. Далі події розгортатимуться самі собою. Цим і зручна трагедія — потрібний лише невеликий поштовх, щоб дія зрушилася. І все! А потім лишається одне: дати подіям іти своєю чергою. Турбуватися нема чим. Все піде само собою. Механізм зроблений на совість. Добре змащений». Так, змащений добре як для Ануя, так і для Софокла. Тон, проте, різний. Слід повернутися до двох слів, які найкраще характеризують стиль Ануя: поетичний і розмовний.

Анахронізми, навмисно примножувані в «Антігоні», власне кажучи, прийом алегорії. Креон — державний діяч, який не знає нічого, крім свого обов’язку: підтримувати порядок. Його єдина помилка — у нерозумінні того, що вище за закони людські — закон божеський, іншими словами — закон моральності. У Креона зовсім не лежить душа до того, щоб стратити Антігону, дочку Едіпа, цю принцесу — худеньку, з насупленими бровами. Креон не врахував героїчної впертості Антігони. Він обстоює значення ролі керівника: «Адже треба, щоб хтось стояв за кермом! Судно дало течу по всіх швах. Воно вщерть навантажене злочинами, глупотою, нуждою… Корабель утратив управління… Щогла тріщить, вітер завиває, паруси розідрані на шматки… Скажи, будь ласка, чи є тут час думати про всілякі тонкощі… Ти це розумієш?» Антігона хитає головою: «Я не хочу розуміти. Це ваше діло. Я тут не для того, щоб розуміти, а для іншого. Я тут для того, щоб відповісти вам „ні“ — і померти». Легко уявити собі, який відгук знаходили такі репліки в епоху Опору; вони знаходять цей відгук ще й тепер, коли окупація вже у минулому, бо суперечка між тяжким обов’язком керівника і бунтом вільної людини не буде розв’язана ніколи. У трагедії всі не винні. Креон хотів би прив’язати Антігону до життя. Вона віддає перевагу смерті, тому що життя надто потворне, стражники надто вульгарні, її сестра Ісмена надто обережна. Власне кажучи, вона віддає перевагу смерті, тому що боїться життя, побоюється розбещуючої сили щастя. У чому зміст цього самозаклання? Повторюю: жага чистоти, вимога довершеності, жах перед вашою «брудною надією». Ж.-Б. Баррер зазначив, що улюблені герої Ануя (переважно — героїні), не будучи християнами, тягнуться до мучеництва… Куди ж це веде їх? Нікуди.

Але існують дві породи людей — ті, хто вміє пристосуватися до життя, і ті, хто на це не здатний.

«Антігона» — початок повороту. Це, безумовно, все ще «чорна» п’єса, оскільки Антігона чинить безкорисливо і, порушуючи декрети Креона, тікає від життя в смерть, але в той же час це п’єса, де встановлюється свого роду рівновага. Антігона у своєму останньому листі шкодує з приводу власної нетерпимості.

Настав час для «блискучих» п’єс. «Запрошення до палацу», як і «Побачення у Санлі», — феєрія, розіграна кількома персонажами, феєрія, яка спрямовується погано, але порівняно добре закінчується. «Коломба» — чарівна комедія, правдива, оскільки тут усе поринає в атмосферу театру, чудово знайому Аную.

«Репетиція, або Покарана Любов» знову, відповідно до улюблених прийомів автора, — театр у театрі. Гості, запрошені до палацу, вирішують розіграти «Подвійну мінливість» Маріво. Спокушена молода дівчина — сюжет загалом банальний, але оновлений тим, що використовується Маріво, і тим, що у п’єсі багато блискучих міркувань про театр, стиль, акторів.

«У світі немає нічого менш природного, моя люба, ніж театральна природність і правда. Не думайте, ніби досить знайти той самий тон, що в житті. Передусім у житті маєш справу з таким поганим текстом! Ми живемо у світі, який абсолютно розучився вживати крапку з комою, ми всі розмовляємо незавершеними фразами з трьома крапками, бо ніколи не знаходимо точного слова. А ця вже нібито природність інтонації, якою так вихваляються актори, — дійсно, не варта зусиль збирати в залі п’ятсот або шістсот чоловік і вимагати з них гроші за те, що їм покажуть, як бурмочуть, затинаються, плутаються, гикають на сцені. Вони все це дуже люблять, не заперечую, вони пізнають себе. І все ж таки писати і грати комедію слід інакше, краще за них. Життя прекрасне, але воно позбавлене форми. Завдання мистецтва саме і полягає у тому, щоб надати йому цієї форми і з допомогою всіляких штучних прийомів створити щось правдивіше за саму правду». Це — філософія театру, точна і глибока.

Ануй відводить «Репетиції» і «Навіженому» місце серед своїх «блискучих» п’єс, і вони справді виблискують, але й риплять вже здорово. У «Навіженому» чимало забавного, але комізм тут дуже гіркий.

«Скрипучі» п’єси — «Ардель, або Ромашка», «Вальс тореро», «Орніфль», «Бідолаха Бітос», «Оркестр», «Печера» — скриплять уже не так невразливо. Тут сатира бере гору над жалістю. Зло всюди. У всіх жінок — коханці; усі чоловіки це знають і терплять. Усі старі — похітливі; усі молоді люди це знають і посміюються. Генерали — генерали з водевілю. Комізм їхній у тому, що, будучи вже у відставці, вони продовжують віддавати накази. Дурні підкоряються.

У «Вальсі тореро» він пускає в хід «старі водевільні трюки», воскрешає старих маріонеток. Однак водевілі були веселими, оскільки у маріонетках не лишалося нічого людського. А у персонажів Ануя, навіть коли він скрипить зубами, лишається досить людського, щоб страждати і примусити страждати нас.

Серед «скрипучих» п’єс є два шедеври — це «Орніфль» і «Бідолаха Бітос». Ім’я Орніфль нагадує звучанням ім’я Тартюф[298], але персонаж скоріше схожий на Дон Жуана. Орніфль — людина не першої