Читати книгу - "Круглянський міст"

недобре, обманути її було неможливо. Він тоді й не подумав, що більше їм не побачитися. Вискочив у двері і встромив у вуха дужку замка. В покої покривджено плакав Дениско, і він не хотів чути дитячого плачу. Той плач і далі звучав у його пам’яті всі наступні двадцять чи більше років, часом зникаючи, а то раптом виникаючи — нестерпно, до розпачу. У згадках, снах, найнедоречніших по часі споминах…

Але де ж солдат? Чому не приходить солдат?

Бомж уже відкинув свої недавні великодушні думки про те, щоб солдат не вертався — йому дуже потрібно було, щоб вернувся. Що б зробив, якби вернувся, чим би допоміг бомжеві, він не знав. Навряд чи йому щось допомогло б. Але тепер він прагнув побачити солдата, те було вельми потрібно бомжу. І, можливо, він приніс хоч одну краплю, хоч би один ковток. Йому так хотілося тепер глитнути хоч трошки, — відчував, тоді стало би ліпше. Як ліпше було завжди, коли вип’є. Дурний він, що сподівався, буцімто відвикне в зоні. На який грець було відвикати?

Адже випити — було чи не найкраще в його безладному житті. А від такого не відмовляються. Та й навіщо? Заради чого? Шкода, що найкоштовніші істини приходять непоправно пізно.

Де ж таки солдат?

Невідомо чому, він знову почав дертися на обрив, обвалив з нього шар землі, і все невдало. Чому він так уперто видирався — хтозна. Але така була його неусвідомлена остання воля — кудись видиратися. Спізніла, марна воля. Як і все спізніле, таке рідко буває вдалим. Не стало воно вдачею і для бомжа. Мабуть, порятунку йому не було вже ніде, і він підсвідомо відчував це. Та якась добра чи ні воля тягнула його туди, на обрив, до їх учорашнього настилу; здавалося, так було треба. І тоді він відчув, що цей поклич — поклич кінця. Сконати належало на власному місці — на лапнику чи в ліжку, але у своєму кутку.

Але де його куток? Кутка у бомжа давно не було, а може, не було й ніколи. Він свій куток прохукав, пропив, той розтав у привидному алкогольному тумані. А тепер він так би знадобився. Хоча б для помирання…

Після чергової спроби вилізти і чергової невдачі він відчув, як запекло — вогнем опалило в грудях, і чимось солоним наповнився рот. Тоді він сплюнув у пісок, відчуваючи, як хутко знову стало повнитись у роті. Не відразу він зрозумів, що то йшла кров. Кров ішла з горла. Це його сполохало, але тільки на мить. Мабуть, так воно й повинно бути. Все попереднє було підготовкою до такого кінця.

Він лежав на боці під обривом і вже не плював, лише повернув долу обличчя. Кров пливла на пісок. Усе ж крові було багато, треба був час, щоб вона зійшла вся. З нею зійде й життя…

Але, може, раніше прийде солдат?

Солдат став дуже потрібним бомжеві — зовсім не для порятунку, а для чого, він і сам не знав. Що б він сказав солдату? Загалом сказати було багато чого, для цього не вистачило б життя. Але, може, насамперед попрощатися. Попрощатися мовчки. Ось так, нічого він не встиг у житті — ні для себе, ні для інших. Життя недавно ще здавалося таким нестерпно довгим, а вийшло коротеньким, мов заячий хвостик… А цього невдаху-хлопця так само скрутить та сама радіація, що доконала його. На самому початку його молодого життя. Все-таки життя, яке б воно не видалося, найкоштовніше у світі перед чорним проваллям кінця.

І все ж він хотів дочекатися солдата. Може, він приніс би хоч ковток. А так…

Що означало те А ТАК, він уже не додумав. Його тьмяна, з привидами свідомість згасла. Поволі, трудно, ніби з останніх сил чіпляючись за яв. Нарешті зникла зовсім…

Солдат ніс картоплю, він дуже спішив. Невелике відерце, проте, відривало руки, і він часто перекидав його дротяну дужку то в праву, то в ліву руку. Невідомо, чи воно справді було важке, чи хлопець надто ослаб у цій дорозі. Час від часу він спинявся під соснами, ставив відерце долі і недовго спочивав, щораз озираючись по боках. Ні, вовка досі не було видко, вовк за ним не йшов. Навряд чи він спроможний бігти, той плішивий доходяга-вовк. Але й чоловік тратив сили, дарма, що був молодий. Трудно було дихати, у грудях весь час тахкало серце, він дуже змокрів од поту, але бушлата не скидав. Знімав тільки шапку, як відпочивав. Після то надівав її на голову, то клав на картоплю у відерце. Все одно, і так, і так було душно, тяжко і незручно. Зимова шапка заважала йому, але й кидати її не хотілося. Він вважав, що шапка все ж береже голову від нуклідів.

Сонце схилилося над лісом, світило збоку і не так пекло як опівдні. В лісі побільшало прохолоди — навіть на борових пагорбах не було душно. Між сосен гуляло-переливалося тепле, золотаве світло, по моховитому долу стелилися косі тіні, потріскувало сухе гілля під чоботами. Там-сям буяв верес, починали набирати сили, зацвітати зарості чорниць. Але ягід ще не було. Чи дочекається він цього року ягід? — самотньо подумав солдат.

Болото він обійшов збоку — продерся крізь чагарник і опинився на березі річки. Звідси вже близько було й до їхнього стійбища, і він додав ходи своїм хитким крокам — хотілося якнайхутчіше дійти.

Чагарниковою стежиною він вийшов, нарешті, на їх бережок і трохи розгубився — бомжа ніде не було. Ні біля річки, ні на березі, ні на обриві. Ще за кілька кроків він згледів скорчену постать під обривом і подумав, що той заснув. Але щось його стривожило, — надто вже скоцюрблена фігура бомжа примусила солдата кинути відерце і побігти туди. Там насамперед він побачив загуслу кров на піску, на плечі куфайки і аж похолодів від думки, що бомжа забили. Згодом зрозумів, що кров ішла з рота. Бомж був неживий.

На диво самому собі, солдат не надто й сполохався. Відчув лише гостре почуття неприємності, навіть гидоти, а затим і здивування — навіщо ж так? Буцімто бомж зробив це сам