Читати книгу - "Древляни"

І собака навсидячки тихо підтягувався до вогню і теж облизувався.

Може, треба було ще підсмажувати кроля, та Сашко не втерпів. Похапцем розгріб жар, і ось у попелі, як зотлілий сучок, — лапа. Сашко хапнув її і, обпікаючись, витяг з вогню кроля — гарячого, з підсмаженим бочком, у сажі.

Теплий клубок став Сашкові поперек горла, і він, тремтячи всім тілом, уп’явся зубами в м’ясо. Пісна сирувата кролятина обпікала йому рот, а Сашко гриз, ковтав поживу, і руки трусилися від голоду.

За спиною тихо заскімлив собака.

«На!» — сказав Сашко і кинув назад себе кістку.

Ззаду хляснуло. Видно, собака піймав кістку на льоту.

А Сашко викручував друге стегно і чув, як за спиною нетерпляче дише зголоднілий пес.

Та коли Сашко встав, сп’янілий не так від їжі, як від крутого запаху м’яса, і заточився, собака ошкірився, але якось винувато й принижено, і відскочив геть.

Сашко поплівся до скирти і тільки просунув голову в своє кубло, одразу впав і заснув. Навіть не встиг затулити соломою вхід.

Він заснув, а проте відчував, як до нього в нору проліз собака, примостився поруч, десь під грудьми, і вдвох їм тепліше. Здичавілий собака, мабуть, згадав ті далекі часи, коли він дружив із людиною і коли по ньому не стріляли і не кидали кийками; він, мабуть, згадав про це, бо мирно поклав голову на шию хлопцеві й теж заснув.

«Вдвох краще», — крізь сон подумав Сашко.

Якось уранці здалека докотився глухий грім. Це був і не грім, а наче його далеке відлуння.

Сашко сидів під скиртою, коло своєї нори, і вискубував остюки. Чуб у нього відріс, скуйовдився, у кучми набилося повно остюків. Та й під одяг до лиха набралося солом’яної потерті, і вона роз’їдала хлопцеві тіло. Сашко саме чепурився, коли й почув той далекий протяжний гул — з перегуками й перекотами. Гул трохи скидався на вибухи в кар’єрі. Але звук був інший: спочатку наче гук, а через якийсь інтервал — відгук. Так, наскільки знав Сашко, озиваються гармати.

«Невже наступають наші?..»

Фронт, що пропав був хтозна-куди (і часом голодному здавалося: вже й не доживеш, щоб почути його), тепер усе частіше нагадував про себе. Одного разу, під вечір, Сашко довго дивився, як у дзвінкому від морозу небі кружляли два літаки. Вони наче гралися, наче здоганяли один одного, і Сашко захоплено стежив за кружлянням маленьких машин. Важчий і темніший літак, здається, тікав, уникав погоні; його переслідував менший, проворніший літачок, і вони обидва коротко й сухо диркали, і тоді у дзвінкій височині розпливалися білі смужки димків. Хлопець дивився на це, як на забаву, не знаючи, що то смертельна гра. Ось диркнуло гучніше, і з’явилася хмарка, потім хвіст чорного диму, і важкий літак сторчма, круто пішов униз, а за ним потягся рукав густої кіптяви. Дим волочився до самої землі, і раптом сніги здригнулися від різкого короткого вибуху.

Впав…

А маленький літак, мов срібляста риба в воді, перевернувся і легко й вільно поплив на схід. І тоді Сашко помітив: на його крилах зблискують червоні крапки — то був наш винищувач, наш!

Лунко забилось хлоп’яче серце, застукотіло під самим горлом. Два роки Сашко не бачив нічого такого, що скидалося б на зірку. А зараз вільно плив у небі літак і ніс на крилах живі зірочки.

Отже, десь близько фронт.

Недарма все частіше тяглися снігами обози, греблись у заметах машини, а в селі кишіли німецькі війська.

Правда, Сашко давно, уже днів з десять, не навідувався в село. Тільки по звуках, по відлуннях, що приглушено докочувалися в степ, він і здогадувався, що там робиться. Якось зі всіх кутків села долинуло чи то голосіння, чи то галас, чи розбурханий гомін. «Облава, — подумав Сашко. — Мабуть, останніх підбирають у Германію». І хоч брати в селі було вже нікого, бо там залишилися літні жінки та діди-каліки, проте, бач, когось таки брали.

Іншого разу почув: десь верескливо, розпачливо закувікало порося. Як не напружував пам’ять Сашко, пробігаючи думкою по всіх дворах, але не міг уявити, у кого аж дотепер збереглося порося. Може, хтось закопав підсвинка в соломі чи в ямі, а німці й там знайшли. Бо зараз і німці голодні, тільки забіжать у хату, так і нишпорять по горшках.

Сашко вибирав із чуба остюччя; приблудний собака лежав коло ніг і теж заклопотано трудився — чухав лапою за вухом. Так вони чепурилися, коли раптом — обоє — завмерли. Щось поскрипувало за скиртою, наче шкребло по снігу. Собака насторожився, нашорошив вуха. Мокрий п’ятачок його носа неспокійно забігав, принюхуючись до ворожих запахів. Справді, хтось шкрібся за скиртою, там зарипіло дужче; собака вишкірився й тихо загарчав. В сонних рудих очах його враз спалахнули хижі вогники.

— Тс-с-с! — сказав Сашко й тріпнув собаку за шию.

Пес напружився, під шкурою у нього мотузками набухли м’язи. Ця тривога передалась і Сашкові. Він крутнув головою і на мить завмер.

Чиясь шапка, чиїсь круглі настрахані очі визирали з-за скирти.

— О! — промовив Сашко.

— О! — промовив і той, чужий.

— Серьожка! — зрадів чи здивувався Сашко.

— Сашко! — ще більше здивувався Сергій.

Це був той самий Сергій, котрого Шавлюга побив і викинув на гній за конюшню.

Він стояв, витріщивши чорні циганкуваті очі, й видно було: злякався. Чи собаки, чи Сашка, чи хтозна-кого. Обличчя у нього аж позеленіло. Здавалося: він зараз крутне за скирту і