Читати книгу - "П'ятнадцятирічний капітан"

думала вона й про те, що він вислизнув з факторії – занадто неприступна огорожа. Окрім того, вона добре знала характер свого кузена: він навідріз відмовився б від свободи, якби при втечі йому необхідно було покинути напризволяще жестяну коробку з колекцією комах. Однак, коробка з усіма екземплярами, знайденими вченим в Африці, лежала незайманою тут, в його хатині. Добровільно кузен Бенедикт не міг розлучитися зі своїм ентомологічним скарбом – таке припущення здавалося неймовірним.

І тим не менш, кузена Бенедикта на території факторії Жозе-Антоніу Алвіша не було!

Цілий день місіс Уелдон шукала його по всіх закапелках. Малюк Джек і Халіма допомагали їй. Однак, усе було намарне.

Місіс Уелдон змушена була дійти невтішного висновку: вочевидь, работорговець наказав вивести кузена Бенедикта з факторії задля якоїсь незрозумілої їй мети. Але що зробив Алвіш з кузеном Бенедиктом? Можливо, він посадовив його в один із бараків на площі? Однак, нащо знадобилося це викрадення після того, як було укладено угоду між місіс Уелдон та Негоро, угоду, за якою кузен Бенедикт був одним із тих бранців, яких Алвіш мав доставити в Моссамедіш і передати Джемсу Уелдону за викуп в сто тисяч доларів?

Якби місіс Уелдон знала, як розгнівався Алвіш, коли йому повідомили, що кузен Бенедикт зник, вона зрозуміла б, що работорговець не причетний до цього зникнення. Втім, якщо кузен Бенедикт втік з власної волі, чому він не розкрив їй свого наміру?

Розслідування, розпочате Алвішом та його слугами, незабаром виявило кротячу нору, що з'єднувала двір факторії з прилеглим лісом. Работорговець не мав сумніву: «мисливець на мух» втік саме цією вузькою лазівкою. Легко уявити собі, як розлютувала його сама думка про те, що втечу кузена Бенедикта поставлять йому на карб, а, отже, зменшать частку його приходу.

«Цей недоумок сам по собі шеляга не вартий, а мені доведеться дорого заплатити за нього! Хай тільки попадеться!» – думав Алвіш.

Втім, незважаючи на найприскіпливіші пошуки всередині факторії, незважаючи на те, що було оглянуто доволі велику ділянку навколишнього лісу, жодного сліду втікача виявити не вдалося. Місіс Уелдон довелося змиритися зі зникненням кузена, а Алвішу залишалося тільки горювати за втраченими відкупними. Оскільки не варто було припускати, що кузен Бенедикт діяв у змові з кимось поза межами факторії, залишалося думати, що він випадково натрапив на кротячий хід і втік, навіть не подумавши про своїх супутників, неначе їх ніколи й не існувало.

Місіс Уелдон мусила визнати, що, ймовірно, все так і сталося, однак, їй і на думку не спадало гніватися на бідолашного ентомолога, абсолютно нездатного відповідати за свої вчинки.

«Бідолаха! Що з ним стане?» – зверталася до себе. Не варто казати, що кротячу нору ретельно засипали того ж дня, і що за рештою бранців ще більше посилили нагляд.

Одноманітне, нудотне життя місіс Уелдон та її сина продовжувалося.

Тим часом у провінції Казонде сталося надзвичайне кліматичне явище. Попри те, що дощовий сезон – «мазіка» як його називають місцеві, —закінчився ще в квітні, 19 червня знову пішли дощі. Небо було затягнуте хмарами і безперервна злива затопила всю місцевість навколо Казонде.

Якщо для місіс Уелдон дощ був лише прикрим явищем, оскільки він заважав її щоденним прогулянкам факторією, то для місцевих це виявилося справжнім лихом. Дозрілі посіви в низинах, що очікували жнив, затопило. Населенню, яке раптово позбулося врожаю, загрожував голод. Вся праця виявилася намарне. Королева Муана та її міністри розгубилися, не знаючи, як запобігти наявній катастрофі.

Вирішено було покликати на допомогу чаклунів, однак не тих, хто виліковує хворих замовляннями та заклинаннями і не тих, хто пророкує туземцям майбутнє. Лихо було настільки великим, що лише наймудріші мґаннґа – чаклуни, які вміють викликати і проганяти дощі, – могли зарадити горю.

Однак, мґаннґа не допомогли. Даремними виявилися тужливий спів та заклинання, впусту дзинчали подвійні брязкальця та дзвіночки, безсилими виявилися найнадійніші амулети і, зокрема, ріг з трьома маленькими розгалудженнями на кінці, наповнений грязюкою та шматочками кори. Не подіяли ані обрядові танці, ані плювки в обличчя найважливіших придворних, ані гнойові кульки, якими жбурляли в них. Злих духів, які збирають хмари докупи, ніяк не вдавалося прогнати.

Становище з кожним днем ставало загрозливішим, і королеві Муані майнула думка запросити видатного мґаннґа, який жив тоді на півночі Анголи. Це був знаменитий чаклун з великими здібностями, сила якого зростала ще й через те, що ніколи не піддавалася випробуванням в цій частині країни, де він ніколи не бував. У будь-кому випадку, він прославився як заклинатель «мазіки».

Двадцять п'ятого червня вранці гучний передзвін дзвіночків сповістив про прихід великого мґаннґи в Казонде.

Чаклун пропрямував на чіток, до якого негайно ж ринув натовп туземців. Небо цього дня не було аж так занадто густо затягнуто хмарами, вітер здавалося збирався змінити напрям. Ці прикмети, що так слушно співпадали з появою мґаннґи, привертали до нього всі серця.

До того ж, це був вродливий негр, чорний як сажа. Його зріст перевищував шість футів і, вочевидь, він був дуже сильний. Вже самим зовнішнім виглядом він справляв враження на натовп.

Зазвичай чаклуни, минуючи села, об’єднуються втрьох, вчотирьох або вп’ятьох, а до їхньої процесії приєднуються численні помічники та шанувальники. Однак, цей мґаннґа прийшов один. Перса його були вкриті смужками з білої глини. Від талії до низу широкими складками спадала спідниця з трави, зі шлейфом, не гірше за сучасних модниць. Коралі з пташиних черепів на шиї, шкіряний ковпак на голові, прикрашений пір'ям та намистинами, шкіряний пасок навколо стегон, до якого було прикріплено сотні бубонців та дзвіночків, і які з кожним порухом мґаннґа гуркотіли сильніше, аніж збруя іспанського мула – таким було убрання цього розкішного представника громади африканських чаклунів.

Всі необхідні атрибути його ремесла – черепашки, амулети, маленькі різьблені дерев'яні ідоли й талісмани, і, нарешті, кульки гною, – постійно використовуються в Центральній Африці під час усіх чаклунських обрядах та віщуваннях, розміщувались в бокастомуу кошик із гарбуза.

Скоро натовп помітив ще одну особливість нового мґаннґи: він був німим. Втім, німота лише збільшувала повагу, яку дикуни вже почали відчувати до гіганта-чаклуна. Він видавав якісь дивні, низькі і протяжні звуки, позбавлені всілякого сенсу. Проте, це лише сприяло успіхові його чаклунства.

Мґаннґа почав з того, що обійшов кругом весь чіток, виконуючи якийсь урочистий танець, під час якого бубонці на його паску оскаженіло дзеленчали. Натовп слідував за ним, повторюючи кожен його рух. Здавалося, що це зграя мавп йшла за своїм гігантським ватажком. Раптом мґаннґа звернув з чітока на головну вулицю