Читати книгу - "Війни художників"

— Вибач, Йосипе Віссаріоновичу. Недопрацювали, — бурмотів він.

— Недопрацювали! Недопрацювали! — Сталін повернувся і пройшов через усю кімнату. Шарпнув, ледве не перекинувши, стільця. Визирнув у вікно. Його знайомого ворона ніде не було видно. Нарешті опанував себе. Зняв шинель, кинув на крісло. — Лаврентію, ще раз недопрацюєш, поїдеш прямо з цього кабінета у турму. Що ти думаєш про цю акцію?

— Що Норвегії і Данії швидко буде гаплик, — зорієнтувався Берія. Хустинкою він витер спітнілі від хвилювання лоб і щоки.

— При нападі на Норвегію вони користувалися нашою базою?

У 39-му, з дозволу СРСР, німці таємно побудували військову базу для німецького північного флоту за 35 кілометрів від Мурманська. Поки що англійцям і французам про це було невідомо.

— Я не сумніваюся. Там увесь час заправляються паливом 5—7 їхніх підводних човнів.

— Добре. Уточниш і доповіси, — Сталін, здавалось, уже заспокоївся і говорив на тон нижче. — Що там з поїздкою художників до Німеччини?

— Відмінити? — швидко запитав Берія, своєю запопадливістю сподіваючись попередити можливий спалах гніву вождя.

— Ні, не відміняти! Нічого не відміняти! Тому що нічого ще не вирішено з подальшим ходом війни! Поки Англія й Франція не приєднаються до бойових дій на континенті, нічого не відміняти! Ти підготував мені фото того «героя невидимого фронту»? Художника, який їде керівником делегації?

— Так точно! — Берія дістав з теки фото, яке таємно зробили його люди з машини зовнішнього спостереження, коли Гущенко виходив з дому, і фото з особистої справи агента Яреми. Були також кілька фотографій із газет, які писали про нього з приводу тієї чи іншої виставки. — Вважаю, що він підходить. Типова слов’янська зовнішність, високий, риси обличчя пропорційні…

— Якраз такий має загинути за справу Маркса—Леніна, — замислено сказав Сталін, уважно розглядаючи фото.

— Сталіна, — додав Берія.

— Що? — підвів голову вождь.

— За справу Маркса, Леніна, Сталіна! — Берія, знівелювавши спалах гніву вождя, підлабузництвом намагався закріпити успіх.

— Добре, Лаврентію. Я ціную твою відданість, — Сталін, схоже, остаточно змінив гнів на милість. — Але треба бути відданим партії, а не мені особисто.

— Дружина, — Берія поклав перед Сталіним фото дружини Гущенка, яку теж зробили люди з машини зовнішнього спостереження.

— Дружина нічогенька. Струнка брюнетка. Гарна, правда, Лаврентію? Подобається тобі?

Тон Сталіна чомусь здався наркому глузливим. Він здивовано підвів погляд.

— Так, Кобо, непогана. Але до чого тут… — у Берії лобом пробігли зморшки.

— Ось і я не дуже зрозумів, навіщо ти притягнув фото дружини? Дружина хіба їде разом з героєм?

— Дружина залишається. Ти ж знаєш, Кобо, такий порядок. Якщо ми відправляємо когось зі спецмісією, то дружина й діти залишаються тут.

Вождь знав. Ідея введення такого порядку належала особисто Сталіну після втечі на Захід відомих радянських розвідників — Орлова і Рейса. Відтоді у закордонні відрядження їздили з дружинами лише посли.

— Добре, Лаврентію. Розберися зі своїми людьми з ІНО. Вони таки марно їдять народний хліб. Знайди винного. Якщо саботаж — розстріляй! Якщо проста недбалість — у турму! Щоб іншим була наука. Доповіси.

— Слухаюсь.

— Значить, Гущенка в Берліні має зустріти Захар, і нехай очей з нього не спускає. Художник буде робити свою справу.

— Кобо, я наказав тримати його під серйозним наглядом. І накажу моїм людям приглянути за дружиною? — тон Берії був запопадливо-прохальним.

— Накажи.

Сталін повернувся до вікна й хитро посміхнувся у вуса. А у Берії заблищали очі. Він не помітив посмішки.

— Як у тебе там з агентурою в Берліні? — запитав генсек, не повертаючи голови.

— Ще складно, але скоро все буде добре! — бадьоро відрапортував Берія.

— Козел, твою мать… — Сталін обернувся, посмішка зникла, очі дивилися холодно й суворо.

— Але, Кобо… — знітився під його поглядом Берія.

— Мовчи, хочеш сказати, що я їх розстріляв? Ти сам мене запевняв, що всі вони — агенти гестапо!

Професор Українського інституту в Берліні на прізвище Кузеля був українським націоналістом. Він не любив СРСР і Сталіна. Утім, рейх і Гітлера він не любив іще більше. Відносив себе до тієї групи українських націоналістів, яка вважала, що Україна у складі СРСР — це менше зло для українців, ніж Україна у складі рейху. У Кузелі не було ілюзій щодо того, яка доля очікує Україну в складі німецького рейху.

Він не дуже вірив Розенбергу, який обіцяв незалежну Україну під протекторатом Великої Німеччини, і був добре знайомий з поглядами Геббельса і Гіммлера на цей рахунок. Два останні були проти будь-якої незалежності чи навіть косметичної автономії.

Останнє слово було за Гітлером. І Кузеля майже на сто відсотків був упевнений, що переможе позиція, котра не передбачає будь-якої незалежності України. Як це, наприклад, було з Польщею. Найгірші сподівання укріпилися під враженням жахіть, які творив вермахт на польській землі. Такого Кузеля не бажав своїй батьківщині у жодному випадку. Для її народу влада Сталіна все ж була великим, але меншим, ніж влада Гітлера, злом. Принаймні перший не сповідував расових теорій про унтерменшів. Бо, за класифікацією Гіммлера, сам належав до унтерменшів — був грузином.

Свою позицію Кузеля у рейху ніколи не афішував, але якось натякнув у розмові віч-на-віч із журналістом «Правди», що має надважливі й надцікаві матеріали для радянської розвідки.

Кузеля не мав сумнівів, що журналіст «Правди», як і більшість його колег