Читати книгу - "Майдан. (Р)Еволюція духу"

студенти, пенсіонери, офісні працівники, айтішники, дизайнери, художники… Вони всі й були творцями тієї величезної, героїчної динамічної інсталяції, схожої на природне утворення, такий собі грандіозний енваєрмент. Усе виглядало креативно, й візуальна та інформаційна пожива медіа-творцям була велика. Саме художники звернули увагу на просторово-ритмічні та фактурні й навіть архітектурні особливості барикад та естетику усього простору Майдану.

Усі гарячі зимові місяці протистояння українського народу злочинній корумпованій владі в серці Майдану перебували мит­ці, зокрема й художники. Вони були там насамперед як громадяни своєї країни, і не лише українці за національністю, а й росіяни, євреї, вірмени, грузини, азербайджанці, втім, усі як один — свідомі громадяни України. Перебуваючи в гущавині подій, во­ни малювали швидкі (Леся Хоменко), або, навпаки, ретельні, створені після довгого спілкування, виразні портрети протестувальників (Марина Соченко, Ігор Галан …). Писали плакати й оголошення, розмальовували каски та щити, створили велику ша­хівницю (Артем Стрембіцький), щоб можна було відволіктися, зіграти у шахи. А після перших розстрілів 21 січня, споруди­ли тимчасовий «Пам’ятник загиблим героям» (автор — Олег Харч) на вулиці Грушевського, між барикадами, де й полягли перші ге­рої — вірменин з Дніпропетровської області Сергій Нігоян і білорус Михайло Жизнєвський з Білої Церкви.

Олег Смаль у досить небезпечному місці розташував свою виставку гострих і дотепних карикатур. У драматичні лютневі дні її спалили силовики.

Там же з’явилися об’єкти Єжи Коноп’є — три однакові за формою фігури-мішені. Одна мішень була «одягнена» в оранжевий з білими смугами жилет «будівельника» — такі носили журналісти, друга — в «медичний» жилет з червоним хрестом, а третя — була позначена лише жовто-блакитною стрічечкою — звичайного «вкраїнського повстанця». Усі вони опорою мали шини і кожна була прострелена цілим кетягом куль біля серця. Цинізм силовиків був безмежним: стріляли у журналістів і медиків з особливою пристрастю і глузуванням. Кількість поранених журналістів і розтрощених камер вражає, так само, як і факт численних поранень і побиття медиків. Художник такими простими засобами, використавши підручні на Майдані матеріали, лаконічно й влучно передав жорстокість й беззаконність спроб придушення народного протесту.

А ще митці будували барикади, стояли на варті, робили рогатки, виламували бруківку і навіть жбурляли її, захищаючи протестувальників від «Беркута» й прикривали собою мітингувальників на Майдані під час атак війська. Хтось з них був поранений, хтось втратив око, практично кожен перехворів від перенапруження і переохолодження.

Творчо працювати в майстернях у той період мало хто міг, але й не працювати було важко. Тому олівець і фотоапарат були першими інструментами у руках кожного й завжди напоготові. А ще надзвичайно дієвим інструментом став Інтернет, соціальні мережі Фейсбук, ВКонтакті, Твіттер… Все, що не було побачене чи зауважене на місці, кожен міг «додивитися» чи уточнити у стрічці ФБ. Сердечна дружба на Майдані логічно продовжувалася в інформаційному полі соціальних мереж, де уточнювали й поширювали важливу інформацію вчасно, практично миттєво, нерідко рятуючи життя і ситуацію. Весь світ стежив за перебігом подій. Найпрогресивніші брали інформацію саме з мереж, а не з тенденційно налаштованих теле— та радіоканалів. Інтернет-ме­режа координувала дії не лише політичні, протестувальні, а й творчі, художні, образні.

Несподівано, але, зважаючи на певний історичний досвід, зовсім не дивним чином, кілька знаних українських художників стали для широких кіл інтелігенції країни неофіційним обличчям і своєрідним довірчим рупором Майдану. Але не затято революційним, не ура-патріотичним, як на таке бувало збочували по­­лі­тичні лідери. Митці бу­ли непроголошеними лі­де­­рами, які утримували певний рівень духовної напруги й інтелектуального аналізу подій, що відбувалися, а також маяками щирого, глибокого, неекзальтованого, інтелігентного реагування й поведінки на Майдані та у Фейсбуці. Саме ця соціальна мережа на чотири місяці стала найголовнішою стрічкою новин, найпереконливішим джерелом інформації, на відміну від преси і телебачення, — джерелом інтерактивним, з нього можна було черпати, дочерпувати, вибирати ковшами або краплями, можна було плювати і смітити, втім, воно миттєво самоочищувалося. І такими очисними генераторами були талановиті художники і непересічні особистості з глибоким аналітичним складом розуму: Борис Єгіазарян, Олександр Ройтбурд, Матвій Вайсберг, Володимир Бовкун, Олекса Манн, Іван Семесюк…

Борис Єгіазарян — вірменин, природжений борець за справедливість. Свого часу він боровся за незалежність рідного міста Апаран так само пристрасно і незламно, як потім за українську демократію. Закінчивши Київський художній інститут й одружившись з українкою, він у вісімдесятих переїхав до Києва, вивчив українську мову, полюбив усім серцем країну, її поезію в усіх смислах цього слова, перекладав для друзів поетичні рядки багатьох авторів обома мовами. Сам же, як митець, є живописцем гармонії та радості буття. Ця революція для нього почалася з ЄвроМайдану і саме він залишався зі студентами тієї свавільної но­чі, коли нещадно били дітей. Жорстоко побили і його, а він захистив собою непритомну дівчинку, ушкодили хребет потім старалися «пришити» кримінальну справу. Він, попри хворобу, все ж підводився і йшов на Майдан. А на його сторінці у ФБ з’являлися гарячі пости, важливі фото, які були правдивішими за будь-які коментарі ЗМІ. До того ж, пости інтелігентно радикальні.

Ще більш радикальними, з елементами стьобу і гротеску, але абсолютно свідомими й логічними/серйозними були пости художників-однодумців Олекси Манна та Івана Семесюка. Цікаві й парадоксально впливові їхні роздуми та висловлювання ставали популярними через свою спонтанність, подеколи суперечливість, яскраву індивідуальність, гостроту і гумор, а частіше сарказм і абсолютну неангажованість. Кожен з них ішов проти влади ва-банк не лише на сторінках мереж, а й на барикадах.

Іронічний, виважений, розсудливий і все ж радикальний Олек­сандр Ройтбурд сприймав те, що відбувається з меншим драматизмом, але переживав з не меншою глибиною. Він аналізував ситуацію, формулюючи власне розуміння перебігу подій не лише текстами, — викладав в Інтернет ще й власні роботи та колег, які к своїх творах вже передбачили чи узагальнили рані­ше подібні колізії. Спочатку з’являється «Свобода на барикадах» (ремінісценція Делакруа),

потім «Останній день Помпеї (за Брюлловим)».

За тим