Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

класифікацію соціальних наслідків теорії лібідо й боровся з фашизмом за допомогою науки. Райх пригадує останні слова Фрейда до нього: якщо б теорії Райха про суспільство та оргазм були правильними, йому довелося б нести тягар психоаналізу самотужки. Не сприймаючи іронії прощального коментаря Фрейда (віщування — і можлива настанова — що Райх завжди буде поза колом), Райх обрав роль правонаступника власної інтелектуальної спадщини. Про це існує запис у його щоденнику: «Спадок Фрейда — важкий тягар!».

Однак те, що Райх сприймав як радикалізм Фрейда, він поніс туди, куди могли піти лише декілька психоаналітиків. Уже місяць як не стало Фрейда, а Райх і далі сидів у своїй клітці і все ще бачив, як його руки миготять голубим. Він сказав Теодору Вульфу (Райх пише про це у своєму щоденнику), що тоді вважав себе величнішим за Фрейда: «Я взагалі-то відкрив життя, — писав Райх. — Це справді неймовірно. Я — лиш нікчема, не науковець, сексуальний мерзотник в очах буржуазії, — зробив відкриття сторіччя»{379}.

* * *

У жовтні 1939 року Райх зустрів Ільзе Оллендорф, 29-річну розлучену подругу Гертруди Ґаасланд. Райх описував її: «Розумна, красива й тіло у неї таке, що нагадує мені Ельзу. Тільки вона — брюнетка»{380}. Райх, як розказувала сама Оллендорф, «справив на неї дуже сильне враження, і вона навіть дещо побоювалася його… Той його образ, що складався із сивини волосся, рудуватого відтінку шкіри і того білого пальто, збивав з ніг. Він показав мені лабораторію, будинок й запросив на келих вина»{381}. У своєму щоденнику Райх написав, що зустріч поклала кінець «шести жахливим тижням утримання від сексу, які переривалися вдаванням до крайнощів», — через нестачу сексу, як він писав, він почувався «млявим і злим»{382}.

На Різдво того року Оллендорф переїхала до Райха. Вона була на восьмому тижні вагітності, і Райх наполягав, аби та зробила аборт, адже боявся, що дитя відволікатиме його від досліджень. Вона стала Райховою (безоплатною) секретаркою, лабораторним асистентом, а згодом і третьою дружиною (Райх вносив до списку і свої семирічні відносини із Лінденберґ, які він власне сприймав як шлюб){383}. Оллендорф відповідала за утримання уражених раком мишей, яких Райх тепер тримав у своєму підвалі, де їм, намагаючись знищити пухлини, вколювали ПІГР-біони. «Райх був вимогливим виконробом, — Оллендорф пригадує їхнє спільне життя у ізоляції. — Кожна деталь про перебіг лікування має чітко й ясно відображатися у звітах… Часом мені здавалося, що усім нашим життя керував секундомір»{384}.

Левову частку свого часу Райх тепер присвячував тому, що намагався добитися отримання загадкової радіації, яку виділяли ПІРГ-біони. Він змайстрував маленьку обшиту металом дерев’яну коробочку, до якої спереду причепив збільшувальне скельце, аби вгледіти «сині рухомі випари й яскраві, жовтаво-білі лінії й крапки світла», які видавали поміщені всередину коробочки бактеріальної культури. Годинами він просиджував у підземеллі, відслідковуючи шляхи блукаючої радіації. Однак, навіть коли він спустошив, провітрив і продезінфікував свою коробочку, радіаційні явища все ще лишилися, і його це бентежило. Видавалося, що, скоріш за все, зовсім не біони виділяли ці енергетичні потоки. Чи, може, це все було витвором його уяви, як і стверджували усі фізики, в яких він консультувався в Осло?

Влітку 1940 року Райх та Ільзе Оллендорф втекли від Нью-Йоркської спеки і поїхали в місячний туристичний похід до озера Музлукмегантік, що на півночі штату Мен (віддалений регіон, вкритий соснами, березами і помірними горами), який нагадував Райхові Норвегію{385}. «Війна, — писав він до Єви Райх у Нью-Йорк, — емоційна чума людства — і увесь притаманний їй бруд тут здаються такими далекими, що практично неможливо повірити, що через два тижні ми знову повернемося до цього всього»{386}. Вони винайняли маленьку хатинку з брусу, в якій не було електрики, що віддалено височіла прямісінько на урвищі скелястого узбережжя озера (доступ до більшості таборів відпочинку на озері обмежувався чіткими табличками: «ТІЛЬКИ ДЛЯ ХРИСТИЯН»). Райх трактував їхні з Ільзе тиняння як щось на кшталт польового виїзду; здавалося, що пейзаж, який відкривався перед ними з їхнього тимчасового помешкання, чимось провокував у Райхові раптові спогади такого ж дивного візуального явища, яке він спостерігав у своєму підвалі під час останніх днів, проведених в Європі.

Коли Райх подивився на нічне небо крізь підзорну трубу, то в темних клаптях поміж зір побачив «ритмічне, хвилеподібне миготіння», де-не-де перерване «яскравими спалахами у формі ліній й цяток». Лупа, прикріплена до труби (що разом створювало прилад, який той назвав органоскопом), давала змогу краще розгледіти кометоподібні обриси, що витали небом, підтверджуючи: йому не привиджувалося, вони й справді там були — у космосі. «Раптом, моя коробочка стала не такою вже й загадковою, — Райх писав про своє просвітління, яке пояснило, чому він бачив сині випари, спіралі й крапки у своїй оргонній коробці навіть без ПІРГ-біонів». Оргонна енергія, яку він відкрив і яка збиралася в його клітці Фарадея, насправді була всюдисущою.

Райх, здавалося, усю відпустку провів, витріщаючись крізь свою трубу на пульсуючий туман, інтенсивність якого різнилася від місця до місця. У «Біопатії раку» (1948) він розповідає про свої нічні мандри, під час яких вивчав крізь трубу секції тротуарів, землі, газонів, чагарників та квітів. Скидалося на те, що він дивився на світ крізь калейдоскоп — усе, на чому він фокусувався, здавалося, розкладається на подібні до метеликів цятки та заворожливі спіральні хвилі. Ми живемо, Райх писав у своєму щоденнику, «на дні океану оргонної енергії. Повітря, яке ми вдихаємо, насправді є оргонною енергією»{387}.

Коли у вересні того року Райх повернувся до Нью-Йорка, перед тим придбавши хатину, у якій зробив своє захопливе відкриття (назвав її Оргононічною лоджією), він взявся за допрацювання своєї коробочки; у ній він помістив