Читати книгу - "Оцеола, вождь семінолів"

Індіанці зазнали серйозніших втрат. Ми бачили, як вони один за одним падали під нашими пострілами. У нашому загоні було кілька найкращих стрільців у всій Флориді. Гікмен казав, що він «узяв на мушку» трьох, а кого Гікмен «брав на мушку», в того вже точно влучала куля.

Везерфорд уклав одного індіанця наповал. У цьому не було жодного сумніву: ми бачили мертве тіло дикуна між деревами, там, де він упав. Товариші боялися відтягувати труп, щоб не потрапити під смертоносний вогонь цієї жахливої рушниці.

Через якийсь час індіанці вирішили застосувати нову тактику. І тут вони виявилися вправнішими за нас. Вони стали по двоє за кожним стовбуром. Один стріляв, а другий тим часом прицілювався. Цілком природно, що той із нас, кому призначався постріл, знав, що тепер його ворогові потрібен час, аби знову зарядити рушницю. Він зменшував пильність і ставав жертвою другого стрільця.

Цей розрахунок виявився правильним. Перш ніж ми розгадали цю хитрість, у наших лавах уже було кілька поранених і один убитий.

Така підступність ще сильніше розлютила наших людей, адже ми не могли відповісти тим самим. Нас було дуже мало, і, якби ми стали по двоє за одне дерево, то ослабили б свій ланцюг. Тому мусили зберегти колишні позиції і лише вжити запобіжних заходів.

Раз нам вдалося відплатити індіанцям їхньою ж монетою. Це зробили Чорний Джек і я. Ми стояли майже поряд за двома деревами. Проти нас було троє дикунів, які весь ранок стріляли значно жвавіше за інших. Одна з куль пробила рукав мого мундира, а в Джека куля вирвала жмут волосся з його кошлатої голови. На щастя, ніхто не був поранений.

Одного з цих індіанців моєму приятелеві дуже кортіло поцілити. Це був високий дикун в уборі з пір’я грифа – імовірно, вождь. Його обличчя час від часу мелькало між деревами і мало якийсь особливий яскраво-червоний відтінок. Воно блищало між стовбурів, наче другий сонячний диск. До нього мій слуга відчував особливу ненависть. Мабуть, індіанець помітив колір шкіри Джека і впродовж перестрілки весь час під’юджував його. Індіанець говорив своєю мовою, але Джек досить добре знав її. Джек був роздратований, розлючений і присягнувся помститися яскраво-червоному вождю.

Мені вдалося допомогти Джекові здійснити його план. Закріпивши на палі свій кашкет, я трохи вистромив його з-за стовбура. Це була стара, всім відома хитрість, але індіанець, як висловився Джек, «попався на вудку». Яскраво-червоне обличчя показалося над заростями пальмето, злетів димок, і в ту ж мить куля вибила кашкет із моїх рук. Та одночасно пролунав інший, гучніший постріл – то вистрілив Джек.

Я визирнув з-за дерева і побачив, що червоне обличчя над кущами геть почервоніло. Яскраво-червоний колір перетворився на малиновий. По цьому розфарбований індіанець гепнувся на землю просто в кущі.

Під час перестрілки індіанці не намагались наблизитися до нас, хоча їх було значно більше. До групи, яку ми переслідували, приєдналася ще одна, така сама за чисельністю. На галявині зібралося не менше ста індіанців – зараз їх було стільки ж, скільки на початку бою. Але вони обмежувалися облогою. Звісно, можна було раптово атакувати і миттю придушити нас кількісною перевагою. Та вони знали, що, перш ніж їм вдасться підійти до нашого ланцюга, їхні ряди значно порідшають і загинуть кращі воїни. У таких випадках індіанці поводяться вкрай обережно. Вони рідко наважуються напасти на супротивника, якщо той засів у бодай незначному укріпленні. Навіть найслабший форт, хистка огорожа може вистояти проти червоношкірих воїнів Заходу.

Після того, як їхня тактика зазнала невдачі у першій же атаці, індіанці, здавалося, не замишляли вже нічого нового і тримали нас в облозі. Вони розуміли, що наші позиції дуже ослаблені. Невдовзі постріли лунали дедалі рідше й нарешті майже припинилися. Та ми знали, що це не відступ. Навпаки, побачили, що індіанці розпалили кілька багать. Імовірно, вони збиралися готувати собі сніданок.

І в нашому загоні не було такої людини, яка їм не позаздрила!

Від цього тимчасового затишшя нам не стало легше, адже ми не могли відійти від своїх дерев. Ми перебували буквально за два кроки від води, однак помирали від спраги. Краще б нам зовсім не бачити води, бо, дивлячись на неї, ми зазнавали Танталових мук.[68]

Ми бачили, як індіанці снідали на своїх бойових постах. Одні їли, а інші, чекаючи своєї черги, підносили їм їжу від кострища. Жінки ходили в межах досяжності наших пострілів. Ми всі були голодні, як вовки, адже більше доби навіть не росилися. А вигляд ворога, що наминає за обидві щоки, лишень збуджував апетит і розпалював злість. Здавалося, індіанці знущалися з нас. Вони чудово розуміли, що ми помираємо з голоду.

Гікмен аж казився з того. Усі вже встигли не раз почути, що він «такий голодний, що готовий з’їсти індіанця живцем, якщо тільки той попадеться йому на зуб». Мисливець мав такий лютий вигляд, що, здавалося, і справді був здатен здійснити свою погрозу.

– Будь-хто на моєму місці, бачачи цих клятих червоношкірих, – бурчав він, – які жеруть м’ясо тушами в той час, як білі й ріски в роті не мали, сказиться і стане від сказу на диби! Клянуся алігатором самого диявола – це правда!

Навколо нас була гола місцевість, де, здавалося, навіть такі люди, як Гікмен і Везерфорд, не могли добути їжі. І все ж їм вдалося викрутитися з цього критичного становища. Вони закликали на допомогу всю свою винахідливість, і раптом їм спала на думку чудова ідея. Мисливці стали швидко розгрібати суху глицю, що товстим шаром вкривала землю. Що вони там шукали: хробаків, личинок, ящірок? Та, здається, до цього ще не дійшло. Хай які вони були голодні, але плазунами не збиралися харчуватися. Вони мали кращу ідею. Невдовзі їхні радісні вигуки переконали нас в успішності пошуків.

Гікмен тримав у руці