Читати книгу - "Печатка Святої Маргарити"

— А ти, Карбанов, у двадцять п’ятому, коли родина з голоду пухла, на роботу до млина не пробував найнятися? — поцікавився Марко. — Мішки із зерном, наприклад, потягати… Наче мав бути вже у такому віці, що можна. Чи ти думаєш, кожен, кому спаде на думку, Жезніка замінити на млині може, що там уміння ніякі не потрібні? Чи думаєш, Жезнік на млині у піжмурки увесь день грається? Га, Карбанов? Мотузку принести, ти і ти! І розмови припинити! — Швед сердито глипнув на солдата. — Якщо працює той млин і Жезнік на ньому досі млинарює, значить, радянській владі так потрібно. Зрозумів?

— Так точно! — відповів Карбанов якимось зів’ялим голосом. Новий уповноважений його дратував. Знову за куркулів заступається… От як за Жезніка.

У прикордонники Карбанов пішов заради чобіт та поганенького солдатського пайка. Вдома вічні злидні, у хаті пусто-голо, лише павуки снують; їсти ніколи не було вдосталь. Був клапоть городу, так віддали його сусідам ще у двадцятому. Батько-п’яниця та вічно вагітна мати — обробляти нікому.

Сусіди швидко город привели до ладу, і тепер завжди голодні карбанівські діти могли тільки із подивом спостерігати, як на їхньому городі замість лободи та щириці росте щось путнє.

Гроші із того ґешефту батько швидко пропив, знову залишивши чималу родину на цідилці.

Тепер усі малі Карбанові підросли та, не привчені батьками до ґаздування, розбрелися по радянській Україні хто куди. Батько торік у ставку втопився. У Волочиську при старій матері залишився тільки він, старший із Карбанових.

Жебракувати соромився, контрабандою займатися чи красти боявся, землю обробляти не умів. Совєти наче й декларували, що роздадуть її усім бажаючим, та що з тими наділами робити, — Карбанов не знав.

Тут, на Збручі, справа із повним встановленням радянської влади, у розумінні Карбанова, йшла якось марудно, тягнулася повільно. Читати він не умів, однак не раз слухав, як інші читали для гурту уголос «Червону Зорю» — місцеву більшовицьку газету. З неї дізнавався, як радянська влада нещадно розправляється із ворогами революції на Далекому Сході, як тремтить і тікає буржуйська нечисть від більшовиків, підібравши поли, по усій колишній Російській імперії…

А тут, на Збручі, у радянської влади наче руки не доходили зібрати усю ту куркульню гуртом і розстріляти… Панькаються із ними, наче бояться чогось…

Карбанов чекав, що скоро все зміниться. Може, й мінялося, та не для нього. Вдома так само не було чого їсти. Найматися працювати у таких, як Жезнік, вважав для себе ганебним. Власне, радянська влада принесла усім рівноправ’я. Немає тепер пана і наймита!

Ото й вирішив, що казенна служба у прикордонному загоні — найкраще для такого, як він. Прийняли одразу, побачивши його ідейність та готовність нещадно боротися із контрою.

Та голодне безталанне дитинство й вічне бідування залишило слід на його натурі: Карбанов назавжди зненавидів тих, у кого, як йому видавалося в роки голодного дитинства, щодня був товстий та масний шматок на столі.

Однак тепер Карбанов більше не зашмарканий бідака-хлопчина, син пияка з москальським прізвищем, а нова влада! Радянська влада, і ті, хто зневажав його, тепер гірко пошкодують!

Провести звичайну логічну послідовність та усвідомити, що той самий Жезнік не просто млин тримає та панує у ньому, а фактично живе з усією родиною на тому млині та круглий рік важко працює, у Карбанова не вистачало розуму.

Тепер, коли заступив на службу, у нього був худий солдатський пайок, однострій та зброя, тож у власних очах Карбанов собі видавався майже всемогутнім і не міг дочекатися миті, коли дадуть наказ і він гнатиме отаких, як Жезнік, у самому спідньому до каменоломні на розстріл.

Із захопленням розповідав, як у сусідній губернії тиснули куркулів та всіляких петлюрівських недобитків. Відчував невимовну лють і завзяття, а ще у його уяві все виглядало так, наче, розстрілявши млинаря Жезніка та подібних до нього, поділивши їхнє майно порівну між тими, хто ніколи нічого не мав, як його батько-пияк, він, Васька Карбанов, нарешті встановить обіцяну революцією більшовицьку правду, справедливість і рівноправ’я. Бодай тут, на Волочищині. Бо якщо майно оцих куркулів поділити між біднотою, то буде не в одного через верх, а в усіх потроху. І тоді кожен щось матиме!

Як ділитиме Жезніків млин і реманент на ньому, Васька навіть не уявляв, але сподівався, що старші товариші по службі, такі як Порфирій Кашин та оцей новий уповноважений, точно знають, як це зробити, аби на обійсті Карбанових з’явилося бодай щось.

— Обв’язуйте! — гукнув до хлопців, простягаючи кінець конопляної мотузки — міцної, добротної, яку ледве удвох із товаришем по службі притягнули. — Навіть мотузка у цього куркуля — і та нова… — проказав зі злістю. — Звідки узяв, сучий син…

— Ти, Карбанов, чи як тебе, чого розкомандувався? — проказав за спиною Марко, підходячи ближче. — Хіба наказ спускатися до колодязя був? Чи я тебе старшим призначав?

— Винен… Хотів як краще, товаришу уповноважений, — Карбанов похнюпився, поволі змотав мотузку, яку вже намірявся закріпити навколо пояса. Нарвався уже вдруге…

— Я сам полізу, — безапеляційно проказав Швед. — Там внизу можуть бути отруйні гази. Второпали? Ризикувати вашими життями я не можу. Якщо шарпну за мотузку, негайно витягуйте.

Солдати переглянулися поміж собою. Думали, в уповноваженого кишка затонка, пошле у криницю на розвідку того ж Карбанова-балакала, щоб провчити, чи ще кого… Аж ні! Полізе сам!

Марко, закріпивши мотузку надійним вузлом, шарпнув, перевірив — наче добре. Сів на край криниці, звісивши ноги у її темний похмурий отвір. У руці — гасова лампа. За поясом — дерев’яна тичка.

— Повільно спускайте… Чули?

І вже за якусь мить завис у тому кам’яному мішку, як Йона у череві кита, між небом і дном криниці, однією рукою притримуючи лампу, іншою відштовхуючись від її кам’яної стіни.

Мотузка натягнулася, боляче стиснувши поперек. Врізалася у тіло, аж дихання забракло.