Читати книгу - "Вершник без голови"

Вона від самого початку сумнівалась і не хотіла вірити, що то він, і ось тепер її сумнів підтвердився.

Луїза під'їхала ближче й подивилася на простертого долі чоловіка. Спинила погляд на обличчі, — той лежав горілиць, — і їй здалося, ніби вона вже десь його бачила, але пригадати напевне не могла.

Було очевидно, що він мексиканець. І не тільки з одягу, а й з обличчя, кожна риса якого свідчила про іспано-американське походження.

Загалом той чоловік на вигляд не справляв поганого враження. Навпаки, його можна було назвати досить гожим із себе. Але не це змусило Луїзу Пойндекстер злізти з коня й співчутливо нахилитися над незнайомцем. До такого милосердя її спонукала радість, яку вона відчула, пересвідчившись, що він не той, хто міг би бути на його місці.

«Здається, він живий.» Атож, дихає».

Дихати йому заважав зашморг ласо. Дівчина вмить попустила його — мотузка легко подалася під її пальцями.

«Тепер йому дихатиметься вільніше. Але що ж із ним сталося? Накинули ласо, коли він сидів у сідлі, й стягли його на землю? Дуже схоже на те, що так воно й було. Та хто це зробив? Я чула тут жіночий голос. А чи справді жіночий? Ні, помилитися я не могла… Але ж осьде чоловічий капелюх і серапе, і це не його речі. Може, тут був ще один чоловік, який поїхав разом із жінкою? Ні, звідси поскакав один кінь… 0, хвалити Бога, він приходить до тями й зараз усе пояснить сам».

— Вам трохи полегшало, сер?

— Сеньйорито, хто ви? — спитав Мігель Діас, підводячи голову й тривожно озираючись довкола. — А де вона?

— Про кого ви питаєте? Я тут, крім вас, нікого не бачила.

— Чорт забирай! Дуже дивно. Ви не зустріли жінки верхи на сірому коні?

— Я чула голос жінки, коли під'їжджала сюди.

— Скажіть краще — голос дияволиці, бо тільки так можна назвати Ісідору Коварубіо де Лос-Льянос!

— То це вона таке з вами зробила?

— Вона, хай їй лиха година!.. А де вона тепер? Скажіть мені, сеньйорито.

— Я не знаю. З тупоту копит, вона нібито поскакала вниз. Мабуть, таки вниз, бо я під'їхала з протилежного боку.

— Ага, вниз… тобто додому… Дякую, сеньйорито, за те, що звільнили мене від ласо, — бо я певен, що це зробили ви. То чи не відмовилися б ви й допомогти мені вилізти на коня? Гадаю, що як я вже сяду в сідло, то зможу їхати. Так чи так, а тут мені залишатися не можна… Я маю поблизу ворогів… Сюди, Карліто! — гукнув він до коня і якось особливо свиснув.— Іди сюди! Не бійся цієї чарівної сеньйорити. Це не вона так брутально розлучила нас, та ще й мало не назавжди. Сюди, мій коню, сюди!

Почувши той посвист, кінь підбіг до господаря, що вже звівся на ноги, й дав узяти себе за вуздечку.

— Якби ви мені трішечки допомогли, ласкава сеньйорито, я б вибрався на сідло. А тоді вже мені не страшні будуть переслідувачі.

— Ви думаєте, вас переслідуватимуть?

— Хто знає. Я ж казав вам, що маю ворогів. Та не про те мова… От кволість ще не минула. То як, чи зволите ви мені допомогти?

— Та певне, сер. Допоможу чим тільки зможу.

— Дякую вам, сеньйорито! Дуже, дуже дякую.

Молода креолка на превелику силу допомогла охлялому вершникові сісти в сідло, де він, похитавшись трохи, зрештою вмостився більш-менш рівно.

— До побачення, сеньйорито, — мовив він. — Я не знаю, хто ви. Бачу тільки, що не нашого роду. Мабуть, американка. Та не в тім річ. Ви така ж добра, як і прекрасна, і, якщо колись трапиться нагода, Мігель Діас віддячить вам за все, що ви сьогодні для нього Зробили.

Сказавши це, Койот поїхав з галявини, але не швидко, а повільною ступою, так наче йому важко було втримувати рівновагу. А проте він скоро дістався до краю галявини й зник серед заростей. Далі він поїхав не однією з трьох доріг, а вузькою стежиною, ледь помітною в чагарях.

Молодій креолці усе те здавалося сном — і, може, не так неприємним, як дивним. Та вона враз повернулася до похмурої дійсності, піднявши з трави, де лежав Діас, клаптик паперу й прочитавши, що там написано. То був лист, адресований «донові Морісіо Джеральду» і підписаний Ісідорою Коварубіо де Лос-Льянос.

Тепер і Луїзі Пойндекстер не завадила б чиясь допомога, щоб сісти в сідло, як ото й чоловікові, що кілька хвилин як поїхав звідти.

Дорогою додому, до Каса-дель-Корво, переїжджаючи вбрід Леону, дівчина спинила свою лошицю посеред річки й довго сиділа в сідлі непорушно, втупивши очі в бистру воду, що шумувала біля її ніг. На обличчі в неї відбився глибокий розпач. Здавалося, ще трохи — і та вода прийме красуню-креолку в своє лоно.

Розділ L

СУТИЧКА З КОЙОТАМИ

Багряні тіні техаського надвечір'я вже спускалися на землю, коли страдник, чий виснажливий перехід крізь зарості описано вище, нарешті добувся до лісового струмка.

Напившись донесхочу, він простягся на траві і дав спочинок думкам після тривалого й болісного напруження, що ні на мить не попускало їх від самого ранку. Скалічена нога боліла, але тепер біль не так дошкуляв йому. Про те, що буде далі, він не замислювався, бо був надто стомлений. Йому хотілося тільки одного — відпочити, і свіжий надвечірній вітрець, повіваючи між пірчастим листям акацій, немов заколисував його.

Грифи вже порозліталися по хащах на ночівлю, і, не бачачи більш над собою тієї лиховісної зграї, лісовий блукач незабаром заснув.

Та спав він не довго. Знову заболіла нога, і він прокинувся. І саме біль, а не квиління койотів, не давав йому спати аж до ранку. На тих вовків прерії, що никали довкола, він майже не зважав: як і шакали, вони накидаються тільки на мертвого або вмирущого, а він про смерть і не думав.

Безсонна ніч тяглася гнітюче довго, і бідоласі здавалося, що день уже ніколи не настане. Аж нарешті благословилося на світ, та ранок не приніс йому нічого втішного. Знов з'явилися лиховісні птахи, та й койоти не зникли. У сяйві вранішнього сонця над ним, як і напередодні, маяли чорні крила, а з усіх боків раз у раз чулося бридке виття і дзявкання.

Він підповз до струмка і знову напився води. Тепер його брав голод, і він роззирався довкола,