Читати книгу - "Ваш покірний слуга кіт"

Тепер уже і Мейтей махнув рукою — мовляв, усе одно господаря не виправиш — і несподівано примовк. Господар не тямився з радощів: нарешті таки збив пиху в Мейтея. В його очах господар упав через свою впертість, а господар вважав, що саме завдяки їй він піднявся над Мейтеєм. У житті іноді трапляється безглузда ситуація: поки ти наполегливо добиваєшся перемоги, твої акції падають. Дивна річ, вперта людина вважає, що до смерті втішатиметься заслуженими почестями, не підозрюючи, що тим часом інші її зневажають і не бажають заходити з нею у стосунки. Вперта людина по-своєму щаслива. Таке щастя називають свинячим.

— Жарти жартами, ти підеш завтра?

— Обов’язково. Сказано — до дев’ятої, а я вийду з дому о восьмій.

— А як буде з уроками?

— Пропущу. Велике діло — уроки! — відважно об’явив господар.

— Бачу, ти герой! Хіба можна пропускати?

— Нічого, обійдеться. У мене стала платня, за пропуск не вирахують. Все буде гаразд, — пояснив господар. Ач, який хитрюга! Зате й наївний, як дитина.

— Ну що ж, іди. А дорогу знаєш?

— Звідки? — роздратовано сказав господар. — Рикша довезе, турбуватися нічого.

— Як це так?!… Просто дивуюсь: ти з моїм дядьком обоє рябоє. Великі знавці Токіо!

— Ну й дивуйся.

— Ха-ха-ха, ти знаєш, у якому пікантному місці влаштувалася поліцейське управління Ніхондзуцумі? В Йосіварі!

— Що?

— В Йосіварі.

— Там, де будинки розпусти?

— А де ж іще? В Токіо лише один квартал Йосівара. То що, підеш? — взявся підштрикувати Мейтей-кун.

Господар на мить розгубився, але тут же оговтався і з недоречним запалом прорік:

— Чи Йосівара, чи будинки розпусти — все одно! Сказав — піду, значить піду.

У таких випадках дурні виявляють завидну наполегливість.

Мейтей тільки промовив: «Ну піди, піди, тобі буде цікаво». На цьому пригода з агентом поліції, така клопітна для господаря, дійшла до кінця. Мейтей, своїм звичаєм, ще трохи побаляндрасив, а на прощання сказав: «Уже пізно, треба йти, дядько сердитиметься».

Мейтей зник за дверима. Господар нашвидку впорався з вечерею, зачинився у кабінеті й, згорнувши руки на грудях, віддався роздумам:

«Послухати Мейтея, то й Яґі Докусен-кун негідна людина. А я, дурень, ним захоплювався, намагався його наслідувати! Більше того, Докусен проповідує теорії, позбавлені будь-якого здорового глузду, і, як твердить Мейтей, трохи ідіотські. Серед його послідовників уже є два найсправжнісіньких психи. Небезпечний тип! А буду необачний, то він затягне мене в свою компанію. Захоплений літературними якостями листа, я подумав, що Тендо Кохей, інакше Татіматі Робай-кун, ерудит, велика людина, а виявилося — він звичайний собі божевільний, що коротає дні в лікарні Суґамо. Навіть якщо Мейтей і цього разу зробив з мухи слона, то все одно факт залишається фактом, що Татіматі зажив слави у притулку ідіотів і вважає себе охоронцем справедливості. А може, і я вже трохи теє?… Недарма кажуть, що свій свояка вгадає здалека. Якщо я захоплююсь теоріями божевільного… в усякому-разі, співчуваю його словам і листам… то чи далеко мені до нього? Адже не виключено, що, мешкаючи в сусідстві з божевільним, я міг би проламати отвір у стіні та вкупочці, коліно в коліно, весело з ним гомоніти. Біда насувається! Віднедавна мене самого почало вражати, що в моїй голові одна химера заходить за іншу. Не будемо зачіпати хімічних процесів у мозку, а прослідкуймо, як воля породжує вчинки — скільки дивовижного, незвичайного можна побачити, коли вони набирають словесної форми. Як жаль, що язик мій не відчуває смаку води, тіло — прохолоди вітерцю, а на зубах і м’язах з’являються ознаки божевілля. Лихо чимраз ближче і ближче! Можливо, я вже прекрасний пацієнт для лікарні Суґамо. На щастя, я нікого не поранив, не завдав шкоди суспільству, Мабуть, лише тому мене ще терплять і не виганяють з Токіо. Ні, тепер мені начхати й на пасивність, і на активність! Передусім треба перевірити пульс. Здається, пульс у нормі. Може, гарячка? Ні, здається, потьмарення розуму ще не настало. А все-таки страшно.

Якщо шукати схожості тільки з душевнохворими, то, мабуть, неможливо вийти за межі володінь, де панує божевілля. Так не годиться. Я взяв за взірець божевільного і його міркою намагаюсь оцінити свій душевний стан. Тож не дивно, що я дійшов такого сумного висновку. Може, доб’юся іншого наслідку, якщо порівняю себе з цілком здоровою людиною? Тож почнемо з найближчих до мене людей. Передусім візьмемо сьогоднішнього гостя — Мейтеєвого дядька в сюртуку. «Куди звернути душу?» Тут щось трохи підозріле. Тоді Канґецу? 3 ранку до вечора він кульки обточує, навіть обідати не ходить. Теж із сумнівної компанії. Третій — Мейтей? Вважає, що в нього небесний дар — глузувати з людей. Такий собі веселий псих. Четверта — жінка Канеди? В неї злослива натура, а поведінка виходить за межі здорового глузду. Чистісінький зразок психопатки. П’ятий на черзі — Канеда-кун. Я не мав щастя його бачити, але гадаю, що він теж ненормальний, якщо живе душа в душу з такою жінкою. Ненормальний — теж саме, що божевільний, отже, Канеда з того ж гурту. Тепер… та хіба усіх перелічиш? Паничі з «Paкуункану» ще зелені, але досить шалені, щоб довести світ до загибелі. Що за мара? Виходить, що всі люди варті одне одного. Ну, от і стало легше! Цілком можливо, що суспільство — зборище божевільних. Шаленці, збігшись докупи, хапають один одного за барки, сваряться і грабують один одного, об’єднуються і розпадаються на групки. А все це разом називається суспільством! Якщо серед них з’являються більш-менш розумні люди, здатні логічно мислити, і стають їм на перешкоді, орда шалених будує для них божевільню і запаковує туди бідолах так, що ті вже звідти ніколи не виберуться. Хіба не правда? Значить, в’язні психіатричних лікарень — звичайні нормальні люди, а поза стінами цих закладів, на волі, бешкетують душевнохворі. Трапляється, що й божевільних об’являють божевільними, якщо вони діють осібно, але об’єднані, вони становлять грізну силу, яка дозволяє їм назвати себе нормальними. Можна навести чимало прикладів, коли один найбільший безумець, пустивши в хід владу і гроші, за допомогою своїх нікчемник попихачів, теж божевільної братії, чинить над людьми наругу, а про нього поширюють добру славу. Що воно діється на світі?»

Ось такий був душевний стан господаря тієї ночі, коли він сидів у задумі при яскравому світлі самотньої лампи. Саме тоді найчіткіше виявилася каламуть його розуму.