Читати книгу - "Володимир"

Здається, що імператор робить божевільний крок, — по ліву руку в нього залишаються всі головні сили Самуїла, які можуть прорватись у Фракію й підступити до самого Константинополя, попереду в нього — неприступні пасма гір, де тільки в одному місці — крізь Троянові ворота — можна пробитись на північ, біля цих воріт і скрізь праворуч стоїть, як це достеменно відомо Василеві, військо Аарона.

Але імператор Василь веде своє військо далі й далі, минає зруйновану Цимісхієм Преславу, прямує долиною ріки Топольниці, наближається до Троянових воріт.

Що ж трапилось? Важка хода легіонів збуджує луну в горах, полки імператора Василя, що то підіймаються крутими стежками, то спускаються в долини, видно з усіх гір і полонин, з високих стін Трояна, які перерізають гори й долини, з воріт, які охороняють війська коміта Аарона…

Стіни мовчать, Троянові ворота відчинені, біля них немає воїв, і легіони імператора Василя, як бурхлива ріка, вливаються в них, прямують на Средець.

Невідомо, як це сталось, але війська імператора Василя переможно ідуть на північ, близько вже й Средець, а коли він упаде, тоді легіонам Василя відкриється шлях і на захід, вони вийдуть на долину, де тече Морава й Дрин, з півночі вдарять на Скоп’є й Охриду, з моря ж від Солуні й Ларисси рушать інші, свіжі легіони.

Проте тиша війни підступна й зрадлива. Якщо в повітрі не свистять ворожі стріли — десь вої готові їх пустити; не дзвенить меч, але він уже напевне вийнятий з піхов, — легіони імператора, що посувались у безмов’ї далі й далі на північ, навіть лякала ця тиша.

Тільки імператор Василь не відчував тривоги — попереду й позаду важким кроком посувались таксіархії[115] піхоти, банди фем[116], його самого оточували полки безсмертних, корона, честь, слава імператора були в повній безпеці.

Після кількох днів походу імператор вирішив навіть дати перепочинок своїм воям, прагнув спочити після довгого перебування в сідлі й сам. Щоб знайти придатне місце й розбити табір, наперед виїхали мінсуратори[117]: табір належало розташувати в такому місці, де б божественній особі імператора не міг загрожувати ворог, слід подбати про те, щоб навкруг були пасовиська для коней, вода для людей, — таким куточком виявилась долина біля фортеці Стопоніона.

Тільки мінсуратори зупинилися в цій долині, туди почали доходити тисячі оплітів, списоносців, стрільців, що заходились копати рови, насипати вали, робити ями-костоломки, натягати навкруг табору мотузи з дзвониками.

До вечора табір був готовий, шатро імператора, над яким маяли знамена імперії, оточили полки безсмертних, за ними стали банди фем, таксіархії.

Імператор Василь уже добре провів цю ніч, — пив, їв, розмовляв із своїми полководцями, слухав записи диякона Льва, розважався.

Пізньої години, правда, трапилось щось незвичайне: з глибин темного неба вирвалась, пролетіла, впала і розсипалась перед самим табором сліпучо-біла зоря.

Диякон Лев, що був у цей час у шатрі імператора, смертельно перелякався, побачивши цю зорю, але швидко опанував себе, сказав:

— Ця зоря віщує тобі перемогу, як і та, що впала на троянську рать тоді, коли Пандар цілився з лука в Менелая…

Диякон Лев говорив так, впевнений, що імператор Василь не знав історії греків, бо ж саме в той день, коли впала зазначена зоря, ахейці розбили й погнали троянську рать.

І саме через те, що Василь цього не знав, диякон Лев закінчив:

— Так впаде до твоїх ніг, божественний василевсе, Болгарія і її коміти.

Імператор посміхнувся — йому сподобались слова диякона Льва.

Ніч проминула спокійно, керкити[118] й вігли[119], що охороняли табір, не чули в долині й горах ні голосу, ні крику, вранці після доброго снідання воїнство й обоз рушили далі.

І раптом, тільки всі вони, розтягнувшись, заповнили ущелину, тишу лісів і гір порушив брязкіт зброї, свист стріл, крики людей.

Ніхто не бачив і не знав, як це сталось, але з усіх боків посунула хмара воїв з мечами, списами, дрюками в руках, таксіархії й банди кинулись урозтіч, безсмертні враз стали смертними й мертвими, добре, що кілька полків етерії — і то не з греків, а з вірмен, — оточили admine quadrato[120] божественну особу імператора і так допомогли йому втекти.

І либонь, найкраще зробив славетний диякон Лев, що сів на неосідланого коня, схопився за гриву, замолотив ногами й полетів туди, куди бажав кінь, все вище й вище в гори.

Там, на полонині, просто неба, диякон Лев схопився з коня, пустив його пастись, а сам обдивився свій одяг, поліз у глибокі кишені.

«Дяка Богу, — подумав він, знайшовши в цих кишенях зошит з пергаменту, срібну чорнильницю й перо, подаровані йому ще Цимісхієм, — що моя зброя вціліла й я сам ще живий…»

Відчуваючи себе на шпилі гори в повній безпеці, диякон Лев сів на поваленому бурею дереві, замислився й написав:

«Мисяни напали на наше військо, множество побили, захопили царське шатро зі скарбами й весь обоз. У той час і я сам, що описую це лихо, на жаль, був біля государя як диякон…»

Диякон Лев на якусь мить залишив писанину, й рука його затремтіла, бо знизу долетів шум битви.

«Тоді-бо заніміли стопи мої, — згадав він і записав смутні рядки з Псалтиря, — і я б став жертвою скіфського меча, але Божий промисел виверг мене з небезпеки, велів їхати якнайшвидше по схилу гори, через рови, все вище й вище, аж на вершину, якої не займав ворог. Інше ж військо ледь встигало тікати від ворожої навали через несходимі гори, втратило всю кінноту, обоз…»[121]

Це були, мабуть, останні рядки, а через те й щирі, правдиві, якими диякон Лев закінчив свою історію… Ми, принаймні, не знаємо, щоб він після цього щось писав.

3

Двадцять літ коміт Самуїл боровся з Візантією, вів супроти ромейських легіонів воїв, які тільки вчора орали землю, пасли овець на гірських полонинах, бачив муку, смерть цих людей і однаково не скорявся долі, кликав і вів на брань з ворогами нові загони.

Болгари до нього йшли, вони називали й вважали його царем, хоч він був тільки сином коміта, не шукав власної слави, жив як простий воїн, усе своє життя провів у сідлі.

Самуїл Шишман бачив смерть свого отця, від ворожої руки загинули брати його Давид і Мойсей, проте він не підкорився