Читати книгу - "Казки про богатирів та лицарів"

Тоді вилазить попович Ясат із-під містка, бере шаблю, закладає йому за плече.

— Ні, — каже змій, — ходім битись он на ту гору! Дмухни, — каже змій, — на цю гору, щоб вона стала кам’яна.

— Дмухни ти, клятий, коли ти таку міць маєш, — відповідає Ясат.

От як клятий дмухнув, так гора й стала кам’яна. От бились, бились, а далі Ясат змія вбив, спалив і на вітер пустив, щоб і в попелі не притаївся, нечиста сила, а коня взяв і до стайні завів, а сам знов сів під містком.

Так, саме в глупу північ, земля стугонить — їде на коні, ще кращому, вже шестиголовий змій: кінь спотикається, хорт виє, сокіл об землю б’ється.

— Стій, коню, не спотикайся; стій, хорте, не вий; соколе, об землю не бийсь: тут нема, хто б з нами пограв; є за тридесять земель попович Ясат, той би з нами пограв, так того і ворон кості сюди не занесе.

Вилазить Ясат із-під містка, закладає йому шаблю за плече.

— Ходім на ту гору битись.

Пішли. От і каже змій:

— Дмухни на цю гору, щоб стала залізна.

— Дмухни ти, клятий, коли ти таку міць маєш.

Дмухнув клятий, — стала гора залізна. От як почали битись, і цього попович убив, спалив і на вітер розвіяв, щоб і в попелі не причаївсь, нечиста сила; коня взяв і повів до братів — ще кращого.

Взяв, повісив до сволока ціпок, підставив тарілку й каже братам:

— Якщо почне кров капати з ціпка, то біжіть на ту гору мені на поміч.

Сказав це, а сам і пішов під місток.

Звернуло з півночі, аж земля стугонить — їде на такому вже гарному коні змій з дванадцятьма головами: кінь спотикається, хорт виє, сокіл об землю б’ється.

— Стій, коню, не спотикайся; стій, хорте, не вий, стій, соколе, об землю не бийся: тут нема такого, щоб із нами пограв; є за тридесять земель попович Ясат, той би з нами пограв, — та й той навряд, — та його тут і ворон кості не занесе.

Аж ось вилазить попович Ясат із-під містка, закладає йому шаблю за плече:

— Ходім битись!

— Ходім, лишень, он на ту гору.

Прийшли, а змій і каже:

— Дмухни на цю гору, щоб вона стала олив’яна.

— Дмухни ти, клятий, коли ти таку міць маєш.

Клятий дмухнув, — стала гора олив’яна. Стали вони битись; б’ються та й б’ються, далі — як ударить Ясат-попович змія, так той і загруз ув оливо по коліна. Як ударить змій Ясата, так той загруз ув оливо по самі посохи.

Став тоді проситись Ясат на відпочинок на три години. Жде та й жде Ясат братів, — нема. От він ізняв з ноги червоний чобіт, як пустив його, так прямо пробив конюшню. Брати як прокинулись, дивляться — аж уж не те, що капає кров із ціпка, а вже й тарілка в крові плаває.

А тимчасом на Ясата мухи та комашня сідають!

— Чого це вони на мене сідають? — питає Ясат.

— Це, — каже, — кров твою пить.

А на клятого сідає галич, вороняччя, от він питає Ясата:

— Чого це вони сідають?

— Це, — каже Ясат, — вони твоє м’ясо їстимуть.

Дивляться: аж біжить два чоловіки. Тоді давай битись. То прибігли брати, дали помочі й змія вбили, спалили й на вітер розвіяли, щоб і в попелі не причаївсь, нечиста сила. Тоді взяли й цього коня, такого вже гарного, що й не можна!

Виїхали. От і каже Ясат:

— Забув хустину, що шию зав’язував.

— Ось тобі нашу, — кажуть брати, — та не вертайсь.

— Ні, вже вернусь; їдьте помалу, то я вас нажену.

Вернувсь до двору, аж ті три зміїхи, що були в хліві, уже там. Він перекинувсь півником, таким червоненьким, та й сів на штахетках перед замками. Виходять усі три зміїхи; аж та, що до неї їздив із трьома головами, каже:

— Коли б я знала, хто мого вбив, я б перекинулась йому на дорозі вже то гарною чистою криницею, — він напився б води, та й лопнув би.

— А я, — каже вже та, що до неї їздив із шістьма головами, — перекинулася б яблунею з такими яблучками, то він якби з’їв, то й лопнув би.

— А я, — каже та, що до неї приїздив дванадцятиголовий, — стала б вогнем, то я б його спалила.

— А дивіться, який славний півник, треба його спіймати.

А Ясат тоді — фурр! — та й доганяє братів.

Їдуть та й їдуть, коли так перед ними така славна криниця — вода така чиста. Брати й кажуть:

— Нумо, нап’ємось!

А Ясат як став, як став відговорювати, — таки відговорив, і не напились.

Їдуть далі, аж стоїть над шляхом таке славне дерево з яблучками, та такими прекрасними! Брати й кажуть:

— Ану, зірви по десятку: невже це нас тут хто битиме або лаятиме?

А Ясат знов як став уговорювати, — таки не зачепили яблук.

Їдуть та й їдуть, аж тут на степу де не візьметься вогонь — увесь шлях заступив. Брати ті пішли, а Ясатів кінь ногою зачепився за вогонь: виходить — винуватий! Тоді зміїха давай за ним гнатись: він не втече, вона не дожене, він не втече, вона не дожене. Коли стоїть кузня, і там коваль Василь. Ясат у ту кузню і зачинився. А двері так, як на долоню — товсті, ковані залізом.

— Віддай мені, — каже Василеві, — Ясата!

— Пролижи двері, то я тобі його на язик посаджу.

Лизнула раз, за другим разом уже дірку пролизала.

— Всаджай язика, я тобі його віддам!

А він тим часом обценьки розпік, тільки що всунула — аж він її за язик обценьками! А тоді й убили її.

Тоді попович Ясат віддав коня цареві, а той дав дочку за нього й відділив половину царства. То вони там і тепер живуть-проживають.

Юрза-Мурза і стрілець-молодець

Був собі стрілець — гарний молодець. Пішов він раз на полювання. Дивиться, — аж на тополі сидять три орлиці, три сестриці. Він зараз узяв та виміривсь на найстаршу, вона й каже:

— Ей, стрільче — гарний молодче! Не бий мене, то я тобі в пригоді стану!

Він узяв та знов виміривсь у середущу, та й та йому каже:

— Не бий