Читати книгу - "Мертвим не болить"

та ззаду гаркнув Гросмайєр: «Пропусти!» — і той, дзявкнувши своє «яволь», пропустив: відчинив і зачинив за ним хвіртку. Сущеня вийшов на вулицю і боявся озирнутися: невже не вистрелять? І не закричать, щоб вернувся назад? Ні, не вистрілили. І не закричали. Тоді він, ніби заєць, якого випустили з мішка на волю, що було сили рвонув по вулиці, перебіг на другий її бік, далі, на розі, обернувся: від воріт спокійно назирав за ним вартовий, а з ганку, ніби по-приятельськи, помахав рукою його мучитель чи визволитель доктор Гросмайєр. І він подумав ще, майже злякавшися: чи навправду відпустив? Його ніхто не затримував і не доганяв, і він ішов спокійніше (бігти не вистачало сили), нічого не бачачи навкруги; ніби в сизому паруючому тумані, минув крайні хати містечка і на околиці присів за канавою — сили його вже скінчились, іти він не міг від хвилювання й нерозуміння — що ж це з ним сталося?

— Ось як — направду пустили. Якийсь мужик із Шалупіння якраз їхав на підводі з містечка, підвіз до станції. Прийшов додому. Анеля на городі, вибирає бульбу, як побачила мене на дворі, аж зомліла. Сусідка ледве раду дала, а я як ліг, так і пролежав добу, — без рук, без ніг. Усе думав, прийдуть знов, заберуть. Жінка плаче, каже: «Ховайся ж, тікай кудись».

І правда, три ночі в лазні ночував, дві — у сусідньому хлівці. Аж не йдуть, не беруть. От щастя! Подарував життя цей німецький доктор. Диво, та й годі.

...Дива, проте, не сталося. Сталася біда... З тиждень марно прочекавши нового арешту, потинявшись по закутках, Сущеня відлежався, від'ївся, посмілішав, почав виходити надвір. Та й треба було допомогти Анелі. Копати бульбу в городі. І ось він якось копає, а за плотом стежкою від річки йде Ігнась Пузиревський, їхній селянин, може, трохи старший від Сущені, і не вітається чомусь. Сущеня привітався, а той, не відповідаючи, каже так, із насміхом у голосі: «Ну що, як живеться, друзів продавши?» Сущеня заціпенів, утратив мову — ніби хто довбонув його по голові. Поки він додумався, що відповісти, Пузиревський пішов собі, не спиняючись, межею по вулиці. Ось тоді Сущенй вперше, може, збагнув, чому до нього за тиждень ніхто не завітав — ні сусіди, ні навіть рідня, дядько Петрок чи Августина, Анелина сестра, ні племінник Костя, який, бувало, не промине дня, щоб разів зо три не навідатись до дядька. Його цуралися. Бо він — запроданець.

Ота його здогадка потім підтверджувалася, мабуть, разів із десять, не менш. Якось із села прийшла Анеля і почала плакати: баби дорікають, що це він підбив тих хлопців на диверсію і сам же їх видав, тому його і випустили. Відкупився товаришами. Малий Гришко прибігає з вулиці і простодушно так, вилазячи йому на коліна, питається: «Татку, а ти заплоданець?» — «Який запроданець? Хто тобі сказав?» — «А Шулка Болисов казав: твій татко заплоданець». Ну як було Сущені і перед ким виправдовуватися? Розповів про все жінці, та послухала, поплакала, — жінка, звичайно, повірила. А може, і не повірила, тільки прикинулася, що повірила.

— Та як же мені жити?! — з тихим розпачем питався Сущеня, безтямно позираючи в сосняк. Там, далеко на сосні, з’явився дзьобатий крук, розважно посидів на верхівці, придивляючись до людей, підлетів ближче. Це не сподобалося Сущені, і він махнув рукою: «Геть, холеро!» — та крук не полетів, не здригнувся навіть. — Що було робити? Я їм уже заздрив, трьом моїм путійцям: їхню пам’ять шанували люди, ними діти пишалися, їхнім сім'ям сусіди допомагали. А мене зненавиділи. І відчув, що найдорожча мені людина, дружина Анеля, також на мене поглядала не так, як раніше. Почала часто плакати без причини. І як їй бути? Якось трохи на неї крикнув, ну, як там бульбу переносили, — як заридає! Каже: «Краще б вони тебе там повісили. Разом». — «Авжеж, краще, — кажу. — Але не повісили ось, так тепер що робити? Хіба самому повіситись?» Ось як вийшло! То боявся німців, ховався від них, то почав думати: справді, чи не повіситися? Але як же й повіситися? Скажуть люди: було за що! Скажуть, совість загризла, бо зрадник. Ну, що мені було робити! І тоді помалу дійшов: марні ті клопоти. Мабуть, не такої смерті мені остерігатися — ця занадто легка. Буде гірша. Страшніша. Аж і правда, діждався. Як учора тебе побачив, усе відразу зрозумів. Що ж, я був готовий. Не виправдовуватися ж мені — хто б повірив. Ти ж не повірив, га, Миколо? Миколо! Гей, Миколо! Чи чуєш?

Сущеня підхопився з-під сосонки, на колінах подався до Бурова, сіпнув за рукав. Але Буров не озвався. Тоді він поторгав його за підборіддя. «Колю, гей, Колю?» — де там. Микола Буров лежав з посиніло-зеленим, оброслим жорсткою щетиною обличчям і не ворушився. Сущеня ойкнув, опустив великі руки.

— Боже, що ж це? Невже?.. Я ж йому все... А він і не чув. Не дослухав... Як же я це, о боже!..

Тяжко махнувши крилами, крук злетів з вершечка сосни, підлетів ближче і незграбно примостився по сусідству, майже над самою галявиною. Цього разу Сущеня його не гнав, — що йому вже той крук?..

Якийсь час Буров однак ще був живий. Спочатку він добре чув і розумів усе, що, сидячи біля його ніг, розповідав Сущеня, і вірив залізничнику. Та як було й не повірити? Знову, як і колись у дитинстві, поруч звучав знайомий голос тихого і пристойного в поведінці чоловіка, його земляка. Поступово його «загадкова» зрада стала йому зрозумілою, і він дуже шкодував, що ледве не застрелив його. То була б велика помилка, яка, вважав, цілком лягла б на сумління Бурова.. Але мабуть, вона б і врятувала життя, подумав Буров. А так ось здихай тут через своє чутливе сумління в свої двадцять сім років. Помирай дочасно, без сім'ї, без дітей, не залишивши в світі по собі нікого. Згубивши усіх і все. Правда, зате, може, залишаться ті сущенівські Анеля й малий, а може, і він у їхній вдячній пам'яті. Колись, може, і пом'януть добрим словом.

Та це — якщо лишиться живим Сущеня. Без Бурова, однак, навряд чи зостанеться... Він перестав розуміти, хто від кого залежить, Сущеня від нього чи навпаки — він від Сущені? Щось поплуталося в його млявих думках, і Буров уже певно не знав, як ліпше було б зробити — дуже