read-books.club » Сучасна проза » Вождь червоношкірих: Оповідання 📚 - Українською

Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

258
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Вождь червоношкірих: Оповідання" автора О. Генрі. Жанр книги: Сучасна проза / Гумор. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 87 88 89 ... 119
Перейти на сторінку:
популярність завдяки своїм млинцям із креветками та літній резиденції[305] Ван Плюшвельтів.

А Ван Плюшвельти — це сто мільйонів доларів, і не дивно, що їхнє прізвище завжди на вустах крамарів та фотографів.

П'ятнадцятого червня Ван Плюшвельти забили дошками парадний під'їзд свого міського будинку, дбайливо посадовили улюблену кішку на посилану піском доріжку в саду, найсуворіше наказали воротареві не дозволяти їй об'їдати плющ на стінах і під рев мотора та виск шин помчали на своїх сорока кінських силах у Фішхемтон, де вони мали на самоті — не знатися ж справді з різними там пастушками! — прогулюватися під тінню дерев. Якщо ви акуратно передплачуєте «Голос підлабузника», то вже, звичайно, не раз… Що, ви не передплачуєте? Ну, тоді купіть його в газетному кіоску — удайте, ніби продавець ні про що не здогадується. Тільки будьте певні, хто-хто, а вже він-то, звичайно, здогадується! Він-то вже вас розкусив!

Отже, мабуть, ви вже не раз могли бачити в «Голосі підлабузника» фотографії літньої резиденції Ван Плюшвельтів, так що мені не треба описувати її тут. Ми розповімо про молодого Хейвуда Ван Плюшвельта, шістнадцяти років від народження, спадкоємця вже згадуваних вище ста мільйонів, улюбленця бога фінансів і праправнука Петера Ван Плюшвельта, колишнього власника гарного городу з першосортною капустою, що загинула після вторгнення до передмістя грізного полчища хмарочосів.

Якось пополудні молодий Ван Плюшвельт вийшов із гранітних воріт «Дольче Фар Нієнте», що по-нашому буде «Солодке Неробство», а на цьому узбережжі перекладається як «найрозкішніший маєток».

Хейвуд попрямував у бік селища. Він, що не кажи, теж належав до племені людей, а майбутні мільйони вже тяжким тягарем тиснули на його плечі. Він уже відчував на собі зловісну владу багатства. Гувернери[306] вже попрацювали над ним як слід. Навіть шлях його першої іграшкової конячки був усипаний пухнастою тирсою. Він, як кажуть, народився у сорочці, і я б навіть сказав — у накрохмаленій сорочці з діамантовими запонками. А я ось знову змушений привернути вашу увагу до його одягу та інших деталей туалету, проте сподіваюсь, що надалі ви знайдете цьому виправдання.

Юний мазун фортуни був одягнений в елегантний синій шевйотовий костюм, на голові у нього був елегантний білий солом'яний капелюх, на ногах — елегантні світло-коричневі літні черевики, сорочка на ньому була з прославленого голландського полотна з вузькою, елегантно зав'язаною краваткою і в руці він тримав елегантну бамбукову тростину.

На дорозі, що вела від селища (тут споконвіку не росло жодного дерева, і огляд гарний), з'явився «Замурзаний» Додсон — п'ятнадцяти з половиною років, найвідчайдушніший хлопчисько у Фішхемтоні. На ньому був порваний червоний светр, стара кепка для гольфа, стоптані черевики і «буденні» брюки. Бруд, розмазаний по його спітнілому від невпинної метушні обличчю, залишив на ньому широкі темні смуги. У руці Замурзаного була затиснена бейсбольна біта, а роздута кишеня штанів видавала присутність у ній бейсбольного м'яча. Хейвуд зупинився і привітався.

— Ідете грати в бейсбол? — запитав він.

Замурзаний обернув до нього свої блакитні очі та ластовинки і безцеремонно оглянув його від ніг до голови.

— Я? — з убивчою лагідністю перепитав він. — Ясна річ, ні. Сліпий ти, чи що, не бачиш — на мені водолазний костюм. Думаю злетіти на підводній повітряній кулі і ловити метеликів китобійним гарпуном.

— Прошу вибачення, — із крижаною образливою ввічливістю, як і годиться представникові його касти, сказав Хейвуд. — Я помилково прийняв вас за джентльмена. Мені було б слід знати, з ким маю справу.

— Звідки ж тобі знати, якщо немає у нас з тобою жодних справ, — з нищівною логікою дійшов висновку Замурзаний.

— Судячи з вашої зовнішності, — сказав Хейвуд. — Жоден джентльмен не дозволить собі ходити брудним, обірваним та ще й брехати.

Замурзаний запихтів — оглушливо, як паровоз, коли він спускає пару, — поплював на долоню, міцніше вхопив свою біту і вдарив нею разок по найближчій огорожі.

— Чуєш ти, щеня, — сказав він, — я ж тебе знаю. Ти з тієї шикарної літньої відпочивалки для міських слиньків. Я бачив, як ти виповзав із воріт. Кому ти тут думаєш заморочити мізки своїм багатством? Вирядився і давай ніс задирати? Маніжна панночка! Ха-ха!

— Обідранець! — сказав Хейвуд.

Замурзаний виламав з огорожі жердину і поклав її на плече.

— Ану, спробуй забери! — вимовив він з викликом.

— Стану я об вас руки поганити, — відповідав аристократ.

— Здрейфив! — лаконічно констатував Замурзаний. — У вас, міських, звісно, кишка тонка. Я тебе однією лівою покладу.

— Не маю анінайменшого бажання з вами зв'язуватись, — сказав Хейвуд. — Я цілком чемно вас запитав, а ви відповіли мені як… як нецивілізований варвар.

— Це хто такий? — запитав Замурзаний.

— Це вельми неприємний, погано вихований суб'єкт, якого слід поставити на місце. Іноді йому трапляється грати в бейсбол.

— А я можу пояснити тобі, що таке слинько, — сказав Замурзаний. — Це така ручна мавпа, яку матуся обряджає у штанці і пускає на лужок збирати ромашки.

— Якщо ви дозволяєте собі торкатися в розмові членів моєї сім'ї, будьте люб'язні не зачіпати дам, — сказав Хейвуд, непевно пригадуючи якусь статтю кодексу фамільної честі.

— Ха! Ха! Скаже теж — дам! — не вгамовувався грубіян. — Знаємо ми цих дам! Усім відомо, чим ці міські багачки займаються. П'ють коктейлі, бешкетують і влаштовують вечірки з горилами. У газетах писали.

Тут Хейвуд зрозумів: чому бути — того не минути. Він скинув піджак, акуратно згорнув його і поклав на траву за узбіччям дороги. На піджак він поклав капелюха і став розв'язувати свою темно-голубу шовкову краватку.

— Чому ж ви не покличете свою покоївку-мамзель? — глузливо запитав Замурзаний. — Що це ви збираєтеся робити? Лягати бай-бай?

— Я збираюся залишити вам дещо на спомин, — відповідав наш герой. Він більше не вагався, хоча розумів, що супротивник стоїть на багато сходинок нижче від нього на соціальній драбині. Але він одразу пригадав, що його батько якось побив тростиною візника, і газети присвятили цій події два стовпці на першій полосі. А «Голос підлабузника» надрукував спеціальну статтю під заголовком «Класний класовий урок від класу — класу» і супроводив її фотографіями заміської резиденції Ван Плюшвельтів у Фішхемтоні.

— Залишиш мені? Оці недоноски? — із підозрою запитав Замурзаний. — Та навіщо вони мені… Е, та ти наче намірився битись? Ой налякав! Та я такого мамчиного синочка пальцем чіпати побоюся. Ще в тюрягу потрапиш. Ой, шкода мені тебе, накрохмалений!

Замурзаний із цікавістю і подивом дивився, як його супротивник готується до поєдинку. Його власна зброя завжди була у повному бойовому порядку. Смачний плювок на долоню його грізної правиці був рівносильний команді: «Шпаги наголо!»

Ненависний патрицій[307], акуратно

1 ... 87 88 89 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вождь червоношкірих: Оповідання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вождь червоношкірих: Оповідання"