Читати книгу - "Ляля"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Отак я собі клацаю по клавіатурі, підсміюючись час від часу, але з ніжністю, мимохіть, жодного примітивного глузування. Пишу, пишу, але з передпокою долинають якісь стуки-грюки, і я знаю, що знову почалися нічні мандри. Чверть по одинадцятій, а бабуся виконує номер під назвою «Оборона Теребовлі», тобто встає з ліжка і, озброївшись паличкою для відкривання штор, розпочинає обхід квартири. «Нічна варта» Рембрандта у виконанні регенток шпиталю Франса Гальса. Відчиняються навіть вхідні двері, тож якби комусь і справді заманулося торохнути її по голові, то залишилося хіба що погаласувати й чекати за порогом із якою-небудь залізякою.
— Бабусю, що ти робиш?
— А мені здавалося, що тут хтось ходить.
Важко це виключити; люди повертаються додому, сміються, балакають, сваряться, коти нявчать у кущах.
— Бабуню, йди спати, — кажу трохи сердито, а трохи підсміюючись, — у тебе старечий маразм, так це зветься мовою медиків.
— Це значить, що я старенька?
— Ні. Це значить, що ти старенька зі старечим маразмом.
— Ага. А ти мене захистиш, якщо я посеред ночі нароблю рейваху?
— Так, захищу.
І вона йде спати, стискаючи паличку.
Не знаю, чи хтось іще так довіряє мені, як вона. «Захистиш мене?» — «Захищу». Але ж не від усього.
У колонках — вічний Брамс, а я повертаюся до писання.
Приходить до кімнати й каже, що хоче вийти.
— Тоді спершу до туалету попісяти.
— Я вже впісялася. У труси.
Дивлюся — а всі брюки мокрі до кісточок.
— О Боже, ти що, памперса не одягла ?
— Одягла.
Не одягла.
— То фотель теж мокрий?
І тут — увага — слово-шедевр:
— Най-і-мо-вір-ні-ше.
Прекрасне слово «найімовірніше». Я помітив це якогось дня за сніданком. Таке вишукане, ненав’язливе; молодь у таких випадках каже «ніколи», «завжди», «скрізь». Я сам часто пишу «усе», «останній». А бабуся: «Найімовірніше». Ніхто тепер так не каже; слівце з холодного, розсудливого лексикону радника Карнаухова.
Уранці за сніданком:
— Цей хліб не дуже добрий. Чомусь уранці мені завжди бракне енергії, щоб піти до Мацейчака.
— До Мацейчака? А де пекарня цього Мацейчака?
— У Кельце, — каже бабуся, мов це очевидна річ.
— А ми де зараз?
Сміється. Наче нічого не сталося. Та їй уже траплялося сказати, що в Лисові.
— Ой, як шкода, — заявила вона колись мамі на Морені в Ґданську, — що ми не привезли з Лисова молока до кави, там воно набагато смачніше.
— А де ми зараз?
— У Кельце.
— А рік який?
— Сорок третій.
Вона живе в особливому безчассі; не усвідомлює своєї неповносправності. Якщо її спитати — розповість, як щокілька днів ходить на базар, сама собі готує їсти, сама прибирає, багато читає, іще цьогоріч варила якесь варення. От тільки до Мацейчака не має сили ходити по хліб, а так усе гаразд. Час від часу питає: «А де батько?», причому може йтися про прадіда, або про діда, або про мого батька. Переважно про померлих. Я замислююся, чи вона їх часом не бачить.
Нині була ідилія. Не дуже спекотно, ми виходимо на подвір’я, я видряпуюся на черешню.
— Тільки не залазь дуже високо, — каже бабуся, яка саме цього разу пригадує, що не дуже добре вміла лазити по деревах.
Але я вже високо і, вигинаючись у бік інших гілляк, хапаючись за кукси обламаних грубих гілок, відчуваючи під долонями дивну
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ляля», після закриття браузера.