Читати книгу - "Вступ до психоаналізу"

Такі відносини становлять певний інтерес для педагогіки, що прагне запобігти виникненню неврозів з допомогою раннього втручання в сексуальний розвиток дитини. Звертаючи увагу переважно на інфантильний сексуальний досвід та дбаючи про уповільнення темпів сексуального розвитку й не даючи дитині набиратися дочасного досвіду, можна було б гадати, ніби вже зроблено все для профілактики невротичних захворювань. Проте ми знаємо, що обставини, які породжують неврози, дуже складні, і на них узагалі не можна вплинути, зважаючи лише на один якийсь чинник. Хоч як пильно оберігати дитину, ці заходи виявляться марними супроти конституційного чинника; крім того, їх важче запровадити, ніж уявляє собі вихователь, а водночас вони створюють дві нові небезпеки, якими аж ніяк не можна легковажити. Вони можуть, по-перше, мати завеликий успіх, тобто сприятимуть надмірному сексуальному згніченню, шкідливому своїми наслідками; по-друге, вони посилають дитину в життя безборонною супроти владних вимог сексуальності, яких можна сподіватися в періоді статевого дозрівання. Тож лишається вельми сумнівним, якими великими можуть бути успіхи профілактики в дитинстві і чи стане змінене ставлення до реальності кращим вихідним пунктом для запобігання неврозам.

Повернімося тепер знову до симптомів. Отже, симптоми створюють замінник реально недосяжного задоволення з допомогою регресії лібідо в попередні періоди життя; з регресією неодмінно пов’язаний відступ до давніших стадій розвитку чи то вибору об’єкта, чи то сексуальної організації. Раніше ми чули, що невротик прикутий до якоїсь частки своєї минувшини; тепер ми вже знаємо, що це той період минувшини, коли його лібідо не бракувало задоволення, коли він був щасливий. Користуючись спогадами або уявленнями, сформованими згодом, невротик дуже довго переглядає свою біографію, поки врешті знайде той період, і часом навіть змушений повертатись у часи, коли був немовлям. Симптом у тій або тій формі відтворює ранньоінфантильний спосіб задоволення, проте він перекручений унаслідок притаманної конфліктові цензури, перетворений, як правило, в почуття страждання і змішаний з елементами, які стали приводом для хвороби. Спосіб задоволення, що його забезпечує симптом, має в собі чимало незвичайного для нас, не кажучи вже про те, що пацієнт не годен його розпізнати і оте нібито задоволення сприймає як страждання й нарікає на нього. Таку зміну можна пояснити психічним конфліктом, під тиском якого мав утворитися симптом. Адже те, що колись індивідові видавалося задоволенням, повинно тепер викликати в нього опір або жах. Із неяскравим, але повчальним прикладом такої зміни почуттів ми вже знайомі. Та сама дитина, що жадібно ссе молоко з материнських грудей, через кілька років засвідчує велику нехіть до молока, яку з великими труднощами вдається подолати вихователеві. Ця нехіть зростає до огиди, коли молоко або напій, де є молоко, покрите зверху плівочкою. Ця плівочка напевне викликає спогади про колись такі палко жадані материнські груди, проте після тих давніх щасливих днів сталося відлучення, яке подіяло травматично.

Є ще одна річ, яка робить симптом незвичайним і незбагненним як засіб задоволення лібідо. Симптоми анітрохи не схожі на все те, від чого ми за нормальних умов сподіваємося задоволення. Здебільшого вони не пов’язані з об’єктом і таким чином позбуваються всякого зв’язку з зовнішньою реальністю. Ми розуміємо це як наслідок відступу від принципу реальності й повернення до своєрідного розширеного автоеротизму, того самого, що задовольняв перші вимоги сексуального інстинкту. Замість змінювати зовнішній світ симптоми змінюють тільки тіло, внутрішня дія стає на місце зовнішньої, пристосування на місце діяльності — з філогенетичного погляду це знову-таки означає дуже й дуже значну регресію. Ми зрозуміємо це все краще, дізнавшись про новий факт, розкритий під час аналітичних досліджень утворення симптомів. Далі пригадаймо, що в утворенні симптомів беруть участь ті самі неусвідомлені процеси, що й при утворенні сновидь: згущення та зсув. Як і сновиддя, симптом зображує щось уже виконаним, зображує задоволення на кшталт інфантильного, але внаслідок крайнього згущення це задоволення може бути стиснуте до єдиного відчуття чи іннервації, а внаслідок надзвичайно великого зсуву може обмежитись невеликим фрагментом усього комплексу лібідо. Тож не дивно, що ми так часто стикаємось із труднощами, намагаючись виявити в симптомі сексуальне задоволення, існування якого припускаємо й завжди можемо підтвердити.

Я вам казав, що ми маємо дізнатися щось нове — і то факт, який справді вражає й приголомшує. Ви знаєте, що через аналіз симптомів ми дістаємо знання про інфантильний досвід, на якому зафіксоване лібідо і з якого виростають симптоми. Так-от, приголомшує те, що ці інфантильні сцени не завжди правдиві. Ба більше, вони неправдиві в більшості випадків, а іноді прямо суперечать історичній правді. Як бачите, це відкриття більше, ніж будь-що інше, годиться, щоб дискредитувати або аналіз, який призводить до таких результатів, або хворих, на признання яких спирається аналіз і все розуміння неврозів. Крім того, тут є те, що вражає нас ще дужче. Якби розкритий під час аналізу інфантильний досвід щоразу був правдивий, у нас з’явилося б відчуття, ніби ми на твердому ґрунті, а якби він щоразу виявлявся сфальшованим, обертався у вигадку, фантазію пацієнта, ми були б змушені покинути той хисткий ґрунт і шукати рятунку десь-інде. Але насправді воно не так і не так, бо в одному випадку ми бачимо, що реконструйований завдяки аналізу або пригаданий дитячий досвід безперечно сфальшований, іншого разу бачимо, що він безперечно правдивий, а в більшості випадків правда і вигадка змішані. Отже, симптоми відображують то досвід, який справді був пережитий і якому можна приписати вплив на фіксацію лібідо, то фантазії пацієнта, яким, звичайно, не можна приписати таку роль в етіології. Зорієнтуватись у таких ситуаціях важко. Нашою першою опорою стане, либонь, ще одне схоже відкриття, згідно з яким ті окремі дитячі спогади, що їх здавна, задовго до психоаналізу, мала кожна людина, так само можуть бути сфальшовані або принаймні містити велику домішку неправди. Докази неправдивості здебільшого знайти дуже легко, і можна принаймні втішитися, що за це несподіване розчарування провина падає не на психоаналіз, а тим або тим чином на хворого.

Трохи поміркувавши, ми без труднощів зрозуміємо, що нас так вражає в цій ситуації. Це зневага до реальності, не­хтування відмінностей між нею та фантазією. Нас бере спокуса обуритися тим, що пацієнт марнує наш час вигаданими історіями. Дійсність і вигадка видаються нам такими далекими одна від одної, як небо і земля, ми й оцінюємо їх по-різному. Такої ж думки дотримується й хворий, коли мислить як нормальна людина. Та, коли він подає матеріал, що від симптому веде нас до ситуації, яку ми прагнемо з’ясувати і яка відтворює якийсь пережитий у дитинстві досвід, ми спочатку завжди сумніваємось, не знаючи, йдеться про правду чи вигадку. Згодом із допомогою певних ознак ми з’ясовуємо цей сумнів, і перед нами постає завдання розповісти про це й пацієнтові. Таке завдання завжди пов’язане з великими труднощами. Якщо ми з самого початку скажемо йому, що саме тепер він розповідає фантазії, якими окутав історію власного дитинства, — так само як кожен народ сповиває міфами свою забуту давню історію, — то розчаровано помітимо, що він раптом утратить усякий інтерес до дальших розповідей. Він теж хотів дізнатися правду і зневажає всіляке «химерування». Та коли ми до самого кінця цього етапу роботи вдаватимемо,