Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Ви могли б мені додому подзвонити, дружині? – запитав Санітар. – На домашній, я номер пам’ятаю. А то вона з двадцять восьмого серпня…
– З якого?
– Двадцять восьмого.
– Сьогодні – перше вересня.
– Перше? Двадцять восьме, двадцять дев’яте…
– П’ять діб майже.
Про що говорив із дружиною, Санітар не запам’ятав. Запам’ятав лише тишу в трубці після своїх слів і тихий стогін: чи то від радощів, чи то від відчаю, не розібрав.
Через кілька годин його забрала воєнізована «швидка» з Донецька – в районній Старобешівській лікарні для нього зробили все, що змогли, і навіть, напевно, більше. Двоє чоловіків – один місцевий сепаратист у військовій формі з «ак», другий – козак у волохатій папасі й шароварах – поклали Санітара на ноші й заштовхали в машину. Санітар, побачивши козака, відразу подумав, що це галюцинація – ну, не може доросла людина абсолютно серйозно ходити в такому клоунському одязі, тому запитав у місцевого:
– Карнавал у вас?
Місцевий аж розсміявся:
– А вони завжди так ходять, ці козачки!
– А ти козак який? – запитав у рядженого. – Запорізький?
– Кубанський я, – незадоволено відповів козачок. Така розмова, очевидно, йому не подобалася.
Перед тим, як їхати, Санітара ретельно обшукали – витягла з кишень паспорт і військовий квиток, погортали. По факту Санітар потрапив у полон, але ця обставина його вже мало хвилювала. Він, виходячи зі стану рани, з відчаєм думав, що рахунок йде, ймовірно, на години, якщо не на хвилини – зараження по нозі піднялося занадто високо, й існувала висока вірогідність, що перекинеться на весь організм.
До Донецька їхали не менше години, з незрозумілими зупинками. Місцевий і козачок весь час між собою сперечалися, але суть розбіжностей Санітар не вловив. Дорога була більш-менш рівна, його швидко вколисало, і все, що відбувалося, він сприймав крізь біло-рожевий візерунок напівзабуття.
По дорозі заїхали в першу ж лікарню, на яку натрапили в Донецьку, під’їхали до санпропускника. Неспішно з відділення спустився лікар:
– Кого привезли?
– Укропа.
– Ми укропів не лікуємо.
«Зате чесно», – подумав Санітар.
Узяли ноші, засунули назад у машину і поїхали, матюкаючись, далі. Донецьк – місто велике, їхали недовго.
– Візьміть пораненого, з ногою у нього зовсім погано!
– Нацик?
– Звідти.
– Дайте поглянути. Твою маму! Ми таких гнійних не беремо, у нас операційна стерильна, – ніби операційні бувають нестерильні.
Наступна лікарня:
– «Правий сектор»?
– Ей, укропе, ти – «Правий сектор»?
– Ні, я вчитель фізкультури.
– Та однаково у нас хірурга немає!
– Так куди нам його?
– Та куди хочете. Хоч під парканом викиньте!
– Під паркан – це ідея! Заманався я вже по вашому Донецьку колобродити!
– Ні, козачок! Ми, якщо взялися, то мусимо в лікарню його здати! Зрозуміло? – відповідальний попався сепар, тут Санітару пощастило. А, може, просто комизився перед козачком, хто його знає.
Санітар не рахував, скільки лікарень вони об’їхали, і не міг визначити точно, скільки часу пройшло, але вже почало світати, це однозначно точно. Нарешті почув: «Заносьте!» – і прочитав краєм ока табличку «Донецька міська лікарня № 9». Молодий хірург, ймовірно, черговий, довго оглядав, зморщившись, рану. Дізнавшись, скільки Санітар пролежав у лісосмузі, поцікавився:
– Чому ти не помер?
Санітар питання проігнорував, а запитав те, про що болісно думав останні кілька годин:
– Ви мені ногу до коліна відріжете чи вище?
– Побачимо. Буду старатися нижче, але обіцяти нічого не можу.
– Загальний наркоз?
– Ні, вколемо в спину, щоб нічого не відчував. Хоча тобі й такий наркоз давати ризиковано, слабкий зовсім. Але що робити, ризикнемо. Ти коли нормально їв останній раз?
– «Не питай, чом заплакані очі…»
– Що-що? – не зрозумів жарту хірург.
– Пісня є така. Українська народна…
На цих словах Санітар випав із реальності. Опритомнів уже в палаті. На нього недружньо дивилася молода жінка:
– Я волонтер. Вам допомагатиму, – сказала вона. Санітар не відчув ані тепла, ані співучасті в її словах. – Принесла вам мило, рушник, зубну щітку і пасту. І капці… Себто… один, – зніяковіла і мимоволі поглянула на ноги Санітара. Він відчував із самого початку – щось не так, щось не те, спробував підвестися – Інна, так звали волонтерку – підхопила за руку. Доторкнувся до місця, де має бути нога – порожньо. Порожньо майже до самого паху. Зчепивши зуби, опустився на подушку, крупні краплі поту виступили на лобі. Це все міняє, це настільки все міняє – тому, хто має дві ноги, ніколи не зрозуміти, яка величезна різниця – ці сорок-п’ятдесят сантиметрів від гомілки до паху. Це різниця в ціле життя: у сотні не пройдених самостійно кілометрів, в тисячі не здійснених найпростіших справ, у десятки тисяч не зроблених елементарних рухів. Не знайти слів, щоб передати цей відчай і цей біль, які Санітар відчував у ті дні.
Незабаром Інна принесла їжу і чисту футболку, а ще через день – милиці. Розмови між ними відбувалися короткі, в основному на побутові теми. Як тільки мова заходила про політику, Інна насторожувалася і запитувала: «Навіщо ви до нас прийшли?» Питання звучало настільки абсурдно, що Санітар спочатку губився, що відповідати. Інна дозволяла зі свого мобільного телефону дзвонити дружині, і сперечатися з нею Санітар не хотів. Дружина трималася з останніх сил і говорила, що робить усе можливе, щоб його визволити: дзвонить по штабах, включає в списки по обміну, виходить на знайомих у Донецьку і ще десь поруч, а він кожного разу просив привезти, коли його випустять, квашених яблук і кавун, свої улюблені ласощі.
Перші кілька днів після операції Санітар пам’ятав погано, й Інна залишалася його єдиною єднальною ниточкою із зовнішнім світом. Світ внутрішній занурився в морок і хаос – він лежав у лікарні в окупованому сволотою чужому місті з відрізаною майже до пояса ногою; пам’ять відмовляла, думка працювала пунктирно і непослідовно, він знаходився в полоні і перспективи вийти мав вельми туманні.
– Чому ви мені допомагаєте? – запитував він кілька разів в Інни, але та нічого не відповідала. Мабуть, це питання Санітара звучало для неї настільки ж абсурдно, як і її запитання: «Навіщо ви сюди прийшли?» – для Санітара.
Через чотири дні приїхали кілька чоловіків з автоматами і забрали його у військовий шпиталь ім. Калініна, де в підвалі поклали разом із кількома пораненими українськими військовополоненими. Прямий зв’язок із дружиною зник, про Інну можна було лише згадувати, наче про світлого ангела або архангела Михайла. Годували інколи кашею з водою і хлібом, а інколи або забували принести навіть і цей скромний харч, або просто не хотіли нести, але Санітар хліб ховав про запас під футболку,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іловайськ. Розповіді про справжніх людей», після закриття браузера.