Читати книгу - "TÜK, Арт Антонян"

спіткнувся і з гуркотом повалився на землю. «Чорт, чорт, — подумав він, схопившись від болю за коліно, — під ноги, а не на зоопарк, дивитися треба». Тим часом жіноча öсобина знову підскочила і, випроставшись, гордо виставила груди вперед. Ніщо не видавало в ній тетрапода — вона знову впевнено стояла на задніх кінцівках. Давид підхопив сумку, в якій заметушився Ікло.

— Все добре, — тихо, оглядаючись на всі боки, прошепотів Давид, трохи розстібнувши блискавку, аби робопес висунув мордочку. — Покатаймося в метро.

На виході з підземки біля турнікетів патрулювали правоохоронці. Біля їхніх ніг сидів робопес з камуфляжним малюнком на корпусі. Давид вперше бачив подібного робособаку: потужний, шаблезубий, з шипами на лапах і червоними зіницями. «Що за виплодок пекла? — подумав Давид. — Хоч би не хапнув», — Давид боявся, але іншого шляху не було. Ескалатор невблаганно тягнув його вгору до патруля. Давид пройшов через турнікет.

— Üb! Стояти! Руки й ноги розставляти! Üb!

З жахом втупившись на патрульного робопса, Давид поклав сумку на підлогу, розставив ноги на ширину плечей, розвів руки по сторонах. Правоохоронці просканували його з голови до п’ят. Військовий робопес лизнув рюкзак і, не зацікавившись, взявся за сумку. Робозвір загарчав.

— Üb! Що там, показувати! Üb! — гавкнув патрульний. Давид розкрив сумку, звідти висунулася налякана мордочка Ікла. Патрульний робопес демонстративно підняв задню лапу, ніби справляючи нужду на робособачку, потім гордо сів зліва від стражів правопорядку.

— Üb! Проходити, не затримувати рух! Üb! — скомандував страж.

Давид був радий виконати наказ. Він надів рюкзак на плечі, схопив сумку з Іклом і вибіг на вулицю. До нього долетіли крики й механічний гавкіт. Давид з побоюванням вийшов на площу. Два прикрашених військовим камуфляжем шаблезубих робопса ганяли з одного боку в інший купку тетраподів. Гавкіт наводив на тетраходоків жах: вони шарахалися, падали, кричали, схоплювалися і, збиваючись у купу, знову намагалися втекти від робопсів. Давид прискорив крок, обходячи площу сусідніми провулками.

Похмурий день швидко одягнувся у вечірні сутінки. Давид дійшов до дворика, в якому був саме той газетний магазинчик. На дверях висів ланцюг з масивним замком. Крізь брудне вікно виднілися порожні полиці, сміття. В магазині давно нікого не було.

Давид сів на лавку неподалік і закурив. «Що, якщо їх всіх вже немає серед живих? Могли затримати…» — в голову лізли тривожні думки. Він викурив ще одну сигарету. Засунувши руку в сумку, Давид гладив Ікло, який намагався вилізти. Тепер він вже точно сам на сам з кошмарною реальністю.

Дамблдор не зміг приховати радості від повернення господаря. Вислухавши розповідь Давида, ШІ з оптимізмом сказав:

— Я розшукаю їх, не хвилюйся. А якщо з ними щось трапилося, я точно знайду якусь інформацію про це в мережі. Принаймні знатимемо, що підмоги чекати немає звідки. Не роби передчасних висновків, добре? Ми впораємося, — заспокоював Давида Дамблдор.

Давид, кивнувши у відповідь, випустив нарешті Ікло з сумки й активував ньÜзрум — скоро час поглинати новинний продукт. На Екрані між тим творилися справжні дива. Інтерактивне крісло злетіло над сніговими гірськими хребтами, пронеслося над залитими сонцем зеленими полями, квітучими луками, занурило Давида в озеро, що відбивало синяву неба, пролетіло над дахами разом з птахами… І все це під заспокійливу музику. «Де токшоу з голосінням, бійками та вириванням волосся на собі й одне на одному шаленими телеведучими, учасниками та глядачами? Невже хтось змилувався над üПопуляцією?» — наївно розмірковував Давид, як раптом агресивні звуки новинної заставки увірвалися у сферу ньÜзруму. Крісло метнулося в сторону і завмерло.

— Üb! Вітати! — заговорила ведуча на новій üмперській. — Патрульні собаки бути хороший для тетрасüb’єкти! Слухатися! Виконувати! — все, що говорила телеголова, звучало оклично з урочисто-вказівним нальотом. — Якщо виконувати, то завжди хороший їсти, пити та розмножуватися! Якщо не виконувати, то карати — ніколи їсти, ніколи пити й ніколи розмножуватися! Поклонятися — бути! Бути — перемагати! Перемагати — працювати, працювати, працювати! — дзвінко і бадьоро відлітало від зубів телеголови. — Великий Вождь хороший! Сильний! Великий Вождь сказати, Üмперія сильний, знову перемагати! А перемагати — їсти й пити, і ще більше — розмножуватися! І завжди — працювати, працювати, працювати! Üb!

На цьому новинний блок і закінчився. Сфера знову заспокоювала видами природи, шелестом трав, шепотом морських хвиль.

Епізод 25 Публічна стіна

Може, краще не знищувати добро, а зрощувати зло?

Антуан де Сент-Екзюпері — письменник, льотчик

У дворі на світанку зчинився незвичайний шум: то якесь гудіння з ляскотом, то ухкання, що наростало та переходило в дикий галас. Давид вийшов на балкон. Навпроти будинку вночі встановили üСкрін.

Перед Екраном зібралася ціла купа абсолютно голих тетраподів, мабуть, для поглинання новинного продукту. Вони переповзали одне через одного в пошуках більш зручного місця. Пирхали та вискалювалися, якщо їх хтось ненавмисно зачіпав. Окремі збивалися в тісні групки, притискаючись одне до одного. Початок дня видався вогким і непривітним. З неба де-не-де падали самотні сніжинки.

üСкрін ожив прекрасними краєвидами під акомпанемент ненав’язливої музики. Лагідна тема припала тетраходокам до душі. Вони заспокоювалися, ставали більш доброзичливими до побратимів, їхні рухи сповільнилися. Хтось навіть встиг заснути під спокійну мелодію, що супроводжувала плавний, уповільнений відеоряд.

Раптово з динаміків üСкріна вирвався несамовитий рев чи то звіра, чи то людини. Тетраподи повскакували й рачки безладно заповзали, забираючись одне одному на спини, тупцюючи по головах. Деякі від страху притиснулися до асфальту. Рев змінився огидним, дратівливим скреготом ножа по пляшковому склу. Потім — вереском металу, який розрізають, і звуком свердла, що в’їдається в живі кістки. Від останнього тетрасüb’єкти кинулися врозтіч.

Один знавіснілий тетрапод пустився навтьоки до сусіднього будинку. Давид ще жодного разу не бачив, щоб хтось настільки вправно і швидко пересувався на всіх чотирьох. Тетрасüb’єкт миттєво досяг стіни будинку, на якій не було ні вікон, ні дверей — глуха бічна стіна п’ятиповерхівки. Давид примружився, передбачаючи удар головою. Однак зіткнення не сталося. Тетрапод так само вправно побіг вгору — по вертикалі.

Забігши до квартири, Давид зачинив віконниці. Темряву прорізали бліді смужки денного світла, що пробивалося всередину. Давид знову виглянув на вулицю. Через щілину у віконниці він побачив, як тетраподи