Читати книгу - "Шлюбний договір"

З кухні доноситься якийсь звук, я насилу зводжу дух. Ага, вона готує каву.

Ні, на кухні її немає. На столі стоїть кавова кружка, майже повна, від неї ще піднімається пара. Поруч лежить книга Лаєлла Вотсона, відкрита на сторінці про блакитних китів. Сторінка розірвана з правого верхнього кута майже до самого низу.

Дурниці! У будинку буває стільки гостей, напевно книга потрапляла в руки дітям.

Звідки цей запах? Плита включена, у ній – деко із підгорілими коричними булочками. Пульс прискорюється, всередині все перевертається. Я хапаю рушник і витягаю деко на стіл.

Що це тільки-но було? Якийсь глухий удар.

Я дістаю ніж із кухонної шухляди. Професійний кухарський ніж із німецької сталі.

Затиснувши його в руці, тихенько підходжу до їдальні. Там Еліс теж немає.

Знову звук. З гаража. Човгання ніг. Я намагаюся переконати себе, що вона вийшла взяти щось із машини і забула про булочки.

Я крадуся по коридору в бік гаража. Знову звук, але тепер не з гаража, з маленького передпокою, що з’єднує будинок із гостьовим котеджем.

Я рухаюся обережно, міцно стискаючи ніж у руці. Серце стукає, як молот.

– Еліс!

Тиша.

Так, звук долинає з передпокою.

Човгання, скрип, тиша. Тепер чути тільки шум океану. Чому Еліс мовчить?

Відчиняються двері. Бічні, що ведуть із передпокою на вулицю.

Тепер зрозуміло, куди йти. Хто би не вийшов зараз звідти, треба його випередити. У цих дурних, безглуздих роздумах я втрачаю кілька дорогоцінних секунд. Але тільки-но я повертаю за ріг, як бачу Деклана. Чомусь він здається значно більшим, ніж я пам’ятаю. За ним біля дверей стоїть Даяна. Не одна – вона підштовхує когось перед собою. Руки у жертви зв’язані, на голові – чорний мішок. Еліс. Боса, на ній тільки футболка, у якій вона спала.

– Друже, – говорить Деклан.

Я кидаюся на нього з ножем, його руки проносяться у мене перед очима, і ось уже ніж валяється на підлозі, а моя права рука боляче вивернута за спину. У Деклана порізана сорочка, з рани тече кров. Він із подивом торкається порізу.

– Поганий початок, Джейку.

– Еліс! – з криком кидаюся я вперед.

Двері передпокою зачиняються, відрізаючи мені шлях до Еліс.

– Джейку, Джейку, – докірливо хитає головою Деклан. – Даремно ви так. А я до вас завжди ставився з повагою.

Я намагаюся поворушити рукою, проте хватка у Деклана залізна. Намагаюся вдарити його лівою рукою, він хапає мене за лікоть і смикає так, що я, відчайдушно викручуючись, кричу від болю.

– Нерозумно ви себе ведете, Джейку. Тікаєте. Ну чому ви вирішили, що від «Договору» можна сховатися?

Він б’є мене по ногах, я падаю на коліна. Мені раптом хочеться розповісти йому про свій сон, про те, як я відчув, що можна почати все заново.

– Джейку, серйозно, не зліть мене. Я всю ніч розбирався з іншими справами, довго сюди їхав. Я не в гуморі.

– Заберіть мене замість неї, – кажу я.

Деклан випускає мою руку, я намагаюся встати. Моє обличчя на рівні його зап’ястя, піджака розпахнуто, у кобурі – пістолет. Якби тільки вдалося схопити пістолет…

– Це неможливо. Та розплющте ж ви нарешті очі! – Голос у нього швидше роздратований, ніж злий. – І не турбуйтеся, – додає він. – За вами ми теж приїдемо свого часу.

На вулиці чути, як зачиняються дверцята машини.

– У чому її звинувачують? – Мені соромно питати, але я маю знати. – Хоча б це скажіть.

Деклан відчиняє двері, озирається на мене. Потім з якимось навіть задоволенням вимовляє: – Подружня зрада. Злочин першого ступеня тяжкості.

І, залишаючи мене з цими словами, крокує в туман.

– Ви не маєте права нікого судити! – спотикаючись, вибігаю я за ним. – Ніхто з вас не має! Чортова секта!

Деклан навіть не обертається. Він сідає в свій чорний позашляховик, ляскає дверцятами, заводить двигун. Еліс із мішком на голові ледь видно крізь тоноване скло. Я стукаю у водійське віконце.

– Я викличу поліцію!

Деклан опускає скло.

– Ну-ну, спробуйте. – Він презирливо посміхається. – Переказуйте вітання моїм друзям в дільниці.

– Ви блефуєте.

– Перевірте, – підморгує мені Деклан. – Еліот з Ейлін теж так думали.

Скло повзе вгору. Я безсило падаю на коліна, а машина повільно віддаляється від мене вгору по дорозі, вирулює на шосе і зникає з поля зору.

Я стою голий на холодному піску і відчуваю свою абсолютну безпомічність. Еліс. Еліс.

До того, як з’явився Деклан, я не був упевнений, що дружина мене зрадила. Так, знаки були: два келихи біля канапи, дві тарілки в раковині. Я знав, але просто не хотів вірити.

Чомусь, коли ми втекли з дому того ранку, я подумав, що «Договір» приїхав за мною.

Зрада. Злочин першого ступеня тяжкості.

На мене раптово обрушується самотність. Але є ще одне відчуття, і воно затьмарює всі інші. Впевненість. Незважаючи ні на що, я повинен урятувати Еліс. Треба тільки придумати як. У неї нікого немає, крім мене. Що б вона не зробила, вона – моя дружина.

86

У мене все болить, усюди синці, добре ще, що нічого не зламано. Я набираю дев’ять-один-один. Але щось не так. Автовідповідач каже: «Переадресація виклику».

За секунду мені відповідає чоловічий голос:

– Що трапилося?

– Я хочу заявити про викрадення, – випалюю я.

– Друже, – відповідає мені голос. – Ви впевнені?

Я вішаю слухавку. Чорт!

Одягаюся, кидаю речі в машину, викидаю підгорілі булочки в сміття і швидко витираю стіл. Важливо дотриматися обіцянки. Не залишити жодних слідів нашої присутності тут, ніяких слідів нового життя, яке ще годину тому здавалося таким можливим.

Ріелтор навіть не дивується мені. На ній футболка з логотипом «Гаслування». За її спиною працює телевізор.

– Довелося виїхати раніше, – кажу я, викладаючи ключі на стіл.

– Добре.

Вона дістає мою карту з конверта, пропускає її через термінал і повертає мені.

– Наступного разу підберу вам інше помешкання. У мене талант підбирати людям житло за смаком. Що краще я вас пізнаю, то це простіше. Мені здавалося, будинок вам підходить. На жаль, помилилася. Дайте мені ще шанс.

– Добре.

Але я думаю лише про те, що у мене більше немає шансів.

87

На сходинках ґанку