Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

у громадському парку, де Ґантенбайн сів на лаву, він відчув першу батьківську тривогу: немовля, поки його митимуть, важитимуть і сповиватимуть, можуть сплутати з іншим немовлям. Він сам, як відомо, не міг бачити. Охоплений неспокоєм, він знову повернувся до лікарні. Щоб побачити немовля. Його годі було відмовити, він не зважав на розпорядок, він повинен бачити немовля, і, оскільки про таке бажання вкрай рідко чують від людини з жовтою нарукавною пов’язкою сліпого, йому не змогли відмовити. Ліля спала. Отож довелося йти навшпиньки. А старша сестра, побачивши, як добродій Ґантенбайн, сліпий батько, принаймні десять хвилин стояв перед білим ліжечком, щиро зворушилася. Звичайно, він не запитував, чи це справді його дитина, бо таке запитання неправильно зрозуміли б. У коридорі, де тими немовлятами аж кишіло, старша сестра повела його за руку, він і справді почувався сліпим. Як ще ніколи в житті. Тривога аж ніяк не розвіялася, коли Ґантенбайн у супроводі Пача знову пішов по вулиці, а невдовзі зайшов до бару випити вишнівки. Щоб отямитись. А тяма полягала в тому, що він просто вірив: зараз він зайде до друкарні, знявши, звичайно, спершу окуляри для сліпих і жовту нарукавну пов’язку, бо йому не байдуже, яким шрифтом і яка друкарня, і тому він неодмінно хоче бачити кліше, перш ніж дозволить опублікувати радісне оголошення:

«БЕАТРИСА...»

Гарне ім’я...

Беатриса Ґантенбайн, як її колись називатимуть, звучить не так гарно, але цього вже не зміниш, такого не вибирають; батько завжди один, хоч як би він називався.

Я уявляю собі:

Дехто, прочитавши радісне оголошення, не мав найменшого сумніву, що це справді дитина Гантенбайна, інші запитували себе, але, розумієте, не говорили про це. Зрештою, їх це не обходить. Вони шанували Ділю, любили Гантенбайна, бажали щастя їм обом, тож квітів не бракувало. Гантенбайна запевнили, яка схожа на нього дівчинка. Він, звичайно, не бачив. «Як викапана!» — захоплювався кожен, і Ліля раділа, коли люди, стоячи перед дитячою колискою, казали ці слова, щоб сказати бодай що-небудь; вона теж так думала...

Я уявляю собі:

Гантенбайн, коли вже збігло багато часу, тепер, тримаючись за руки, ходить гуляти з дівчинкою, й ніхто не знає, хто кого веде (головне, що вони ні разу не потрапили під колеса): дитина, що йде зі сліпим батьком, чи Ґантенбайн, що веде Лілину дитину або ж дає їй вести себе; в зоопарку Гантенбайн купує дівчинці морозиво й показує незграбного ведмедя, що передніми лапами жебрає, а на задніх танцює, аж поки йому кинуть ріпу, і Ґантенбайн, сліпий, кидає найвправніше (як і належить татусеві)...

Я уявляю собі:

Тривога, що дитина коли-небудь збагне, що він прикидається сліпим, і остаточно викриє його перед якоюсь зацікавленою дорослою особою, зростатиме разом із Беатрисою...

Як довго вірить дитина?

Колись у колі моїх друзів я знав дитину, якої не можна було посадити на коліна дорослого, щоб вона не схопила одразу окуляри і не жбурнула їх на підлогу, то була манія, якій засторогами і навіть покараннями можна було дати раду не більшою мірою, ніж гумором; дитина, тоді чотирирічна, ще майже не говорила; посеред цікавої розповіді, яку начебто пильно слухала, вона знову хапала окуляри, і то не на те, щоб привласнити, а просто жбурляла вниз.

Я уявляю собі:

Ґантенбайн розглядає дитячі малюнки доньки, і ці малюнки сповнені такої поривної краси, що мимоволі навертається думка про геніальність, але Ґантенбайн не сміє похвалити, йому треба приховувати свій подив, запитувати, що намалювала Беатриса, але вона про це навіть не може розповісти, тільки малює жирною крейдою, і Ґантенбайн бачить: це татусь, чоловік із нарукавною пов’язкою, а далі намальоване все, що він по дорозі показував і розповідав, усе яскравими барвами, цирк, колісний пароплав, відьма, прапори, блискавка на фіалковому небі, розкрита парасолька, геть усе — гори, барабан, що створює грім, огрядний пожежник зі шлангом на драбині, Беатриса й татусь із жовтою нарукавною пов’язкою та ціпком, яким він показує; є там усе-усе, але Ґантенбайн ніколи не признається, що бачить.

Стає важкувато.

Згодом її перша брехня...

Беатриса допалася до ласощів, це видно по її невинних губах, що заперечують, і на фартусі, де є мармелад, але Ґантенбайн сказати не може, тільки мовчить і сміється, а Беатриса плаче. Здається, нічим не можна поласувати, щоб татусь не дізнався. Але звідки? Він знає все. Скажімо, хліб, що його Беатрисі аж ніяк не хочеться їсти, вона запихає під стільницю, і, хоча минуло вже кілька тижнів, а Ґантенбайн нічого не помічав, якось уранці всі ті черстві сухарі опиняються на столі; хоча сліпий татусь ніколи не карав її словами, бо ж не бачить її негарних учинків, вона все-таки червоніє. Виявляється все. Збрехати не можна. Любий Господь і татусь єдині... якийсь час, а потім Беатриса помічає, що там, куди Ґантенбайн не ходив, наприклад, до лісу, де вона щось робила з хлопчиськом, не було й любого Господа.

Брехати можна.

Татусь знає не все.

Ґантенбайн навіть не знає, який той добродій Зібенгаґен, що з ним Ліля інколи грає в теніс, і якого кольору його машина; він хотів би дізнатися, але любий Господь не сповіщає йому нічого, і він бачить це тільки на дитячих малюнках доньки: біла матуся та білий м’яч над сіткою й добродій Зібенгаґен, що вочевидь має чорну борідку, в нього білі ноги й сягнисті кроки...

Я уявляю собі:

Хоча Ліля, тепер знову жінка з професією, ходить на репетиції та вистави (а також грає на гастролях) і має, зрозуміла річ, небагато вільного часу, її любов до дитини цілком безмежна, і згідно з її розумінням це означає, що Беатриса робить тільки те, що їй кортить даної миті. Те, що Ґантенбайн розуміє під вихованням, для Лілі жахіття, тож їй аж мову відбирає, коли вона дивиться на дитину. Ліля в усьому заодно з дитиною. Отже, хто дорікає дитині, той дорікає й матері. І, звичайно, коли Ґантенбайн, анітрохи не дорікаючи, вимагає від дитини того, чого гарненька мати не вимагає від себе, це вже править за докір. Раптом створюється враження, ніби він прагне виховувати Лілю. Як можна привчити дитину, щоб вона не кидала свого плащика просто на підлогу (коли вона приходить із репетиції втомлена, як і Ліля)? Тоді вже Ліля при нагоді піднімає її плащика й вішає на місце. Чого більшого прагне Ґантенбайн? Її терпіння щодо дитини невичерпне, і ось що з цього виходить: дитина, що пожерла увесь солоний мигдаль, призначений для гостей, — чудова дитина, і гості,