Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

– А це… грім?

– Грім.

Ось ці короткі миті розчулили мене. Я досі відчуваю красу, досі маю щось світле всередині… Щасливі люди, що мають дощ. Щасливі ті, що мають сніг. А я – на перетині двох світів. Хіба ж я не щаслива?

«Ейві, повертайся, будь ласка», – нагадала про себе Книга.

Я здригнулась, мов від чарівного сну. Глянула на Ратмира, на меч, на свої кинджали. Не варто порочити дощ. Я невпевнено розвернулась, прислухалась, чи не піде за мною хижак, і рушила до гуртожитку. Лише кілька слів вдарили мені вслід:

– Не по-дикунськи, – хмикнув він.

Книга справді лежала під вікном. Її огортала багряна мерехтлива сітка. Небо досі блискало й розколювалась, дощ падав на моє паперове чудовисько.

«Ратмир постарався?» – запитала я.

«А то хто ж», – буркнула Книга.

«І як це зняти?»

«Саме спаде за кілька годин».

«Книго… а що ти починала казати, коли Ратмир на мене напав? Що я можу його перемогти, направити кудись силу?»

«Це неважливо».

«А дощ тебе не зіпсує? Тобто, ти й так зіпсована до самих своїх паперових кісток…»

«Забирайся, дикунко!» – рикнула Книга.

***

У корпусі цілителів розташовувались палати для потерпілих. Холодне нічне повітря вривалось крізь вікно, заносило краплі дощу.

– Ти що – всміхаєшся? Тобі весело, друже?.. – зронив Криштоф Довбень.

Ректор милувався нічним небом. Не відповідав.

– Добряче тебе гепнуло. Пів вежі знесло… Хто це був? Чорнокнижник? Нічна Тінь?.. Чому ти не відчув вибухового артефакту?

– Бо це був не артефакт. Звичайнісінький порошок.

– Що?.. Хтось ще користується таким?

– Ну, звісно. Артефакти – то чудова вбивча річ. Вони керовані, безпечні. Не вибухнуть в тебе в руках… Та ти не використаєш їх, коли знаєш, що жертва відчуває їх.

– Якщо це Нічна Тінь…

– О, ні. Це якась дрібна тварюка. Мені буде приємно знайти її. Якщо вона так захоплюється мною, що ознайомлена з такими дрібничками.