Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

– Навіщо? Ти забралася геть. «Я подбаю про вас, не хвилюйтеся». Яке там. Ти дбала лише про себе, а на нас начхала.

Я вирішила тут-таки вирушити з дітьми до Неаполя. Хотіла поїхати потягом, але П’єтро запропонував відвезти нас машиною, видаючи за турботливість своє небажання працювати. Коли ми покинули передмістя Доґанелла і влилися у хаотичний вуличний рух Неаполя, я відчула, як мене знов заполонює це місто, де панують власні, неписані правила. Я ще не була тут, відколи вийшла заміж. Галас здався мені нестерпним, мене нервувало постійне гудіння клаксонів, лайка, якою водії обкидали П’єтро, коли він сповільнювався, вагаючись, бо не знав дороги. Не доїжджаючи до площі Карла III, я примусила його зупинитися, сама сіла за кермо й агресивно повела машину аж до вулиці Фіренце, до готелю, в якому колись зупинявся він. Ми вивантажили багаж. Я ретельно привела до ладу себе і доньок. Тоді ми пішли в наш район, у помешкання моєї родини. Чого я домагалася – хотіла натиснути на Елізу авторитетом старшої, освіченої, щасливої заміжньої сестри? Змусити її розірвати заручини? Сказати їй: «Я знаю Марчелло відтоді, як він схопив мене за зап’ясток і спробував було затягти до “міллеченто”, зламавши мамин срібний браслет. Тому повір мені, що це груба і свавільна людина»? Так. Я відчувала у собі рішучість, моїм завданням було витягти Елізу з цієї пастки.

Мати моя прийняла П’єтро дуже тепло і, один за одним – це від бабусі для Деде, а це для Ельзи – дала дівчатками чимало подаруночків; вони прийняли їх із захопленням, яке кожна виявляла по-своєму. У мого батька захрип голос від зворушення, мені він здався змарнілим і ще більш підневільним. Я сподівалася, що побачу й своїх братів, але виявилося, що їх нема вдома.

– Вони на роботі, – без ентузіазму сказав мій батько.

– Що вони роблять?

– Працюють, – втрутилася мати.

– Де?

– Їх влаштував на роботу Марчелло.

Я згадала, як «влаштували» Солари Антоніо і що вони з ним зробили.

– І чим вони займаються? – спитала я.

Мати роздратовано відказала:

– Гроші заробляють, і цього досить. Еліза не така, як ти, Лену, вона думає про нас усіх.

Я вдала, ніби не чую:

– Ти їй сказала, що я приїжджаю? Де вона?

Батько опустив очі, а мати сухо мовила:

– У себе вдома.

Я розсердилася:

– Вона більше тут не живе?

– Ні.

– Відколи?

– Майже два місяці. Вони з Марчелло живуть у гарній квартирі в новому районі, – крижаним тоном сказала мати.

90

Значить, тут не просто заручини, усе зайшло значно далі. Я захотіла відразу ж піти до Елізи, хоч мати моя знай повторювала: ну навіщо, твоя сестра готує тобі сюрприз, побудь тут, підемо туди пізніше всі разом. Я не зважала. Зателефонувала Елізі, вона відповіла радісним, а водночас збентеженим тоном. Я сказала: «Чекай на мене, я скоро прийду». Залишила П’єтро з дітьми у батьків і вирушила пішки.

Мені здалося, що район наш занепав ще більше: обдерті будівлі, вибоїни у дорожньому покритті, сміття. З приклеєних до стін оголошень у жалобному обрамленні – так багато їх я ще не бачила – я дізналася, що помер старий Уґо Солара, дідусь Марчелло та Мікеле. Судячи з дати, це сталося давно, щонайменше два місяці тому – пишномовні фрази, обличчя стражденних мадонн та саме ім’я небіжчика вицвіли і розплилися. І все ж ці жалобні оголошення далі висіли на вулицях, немов інші померлі з пошани вирішили зникнути зі світу, нікому про це не повідомивши. Чимало цих оголошень я побачила також біля входу в ковбасну крамницю Стефано. Вона була відчинена, але здалася мені темною, порожньою прогалиною в стіні, десь в глибині з’явився Карраччі у білому халаті, але відразу ж зник, мов привид.

Я піднялася до залізниці, пройшла повз колишній новий ковбасний магазин. Поіржавілі, частково виламані й спаскуджені непристойними написами та малюнками жалюзі були опущені. Уся ця частина району здавалася покинутою, колишні білосніжні стіни посіріли, тиньк в деяких місцях відпав, і видно було цеглу. Я пройшла повз будинок, де жила Ліла. Збереглося лише кілька з колишніх хирлявих деревець. Тріщина у шибці вхідних дверей була заклеєна скотчем. Еліза жила у верхній, краще збереженій, більш претензійній частині району. Показався консьєрж, лисий чоловічок з тонкими вусиками, і перепинив мені дорогу, вороже питаючи, до кого я. Я не знала, що сказати, і буркнула: до Солари. Він тут-таки набрав шанобливого вигляду і пропустив мене.

Лише у ліфті я усвідомила, що все моє єство немов скотилося кудись назад. Те, що в Мілані чи Флоренції здавалось мені цілком прийнятним – можливість жінки розпоряджатися своїм тілом і своїми бажаннями, спільне життя без шлюбу – тут, у нашому районі, здавалось мені неприпустимим: під загрозою було майбутнє моєї сестри, я ніяк не могла заспокоїтися. Еліза справді пішла жити з таким небезпечним чоловіком, як Марчелло? І моя мати справді задоволена? Вона ж так лютувала, що я взяла лише цивільний, а не церковний шлюб, вона ж вважала Лілу повією, бо та жила з Енцо, а Аду – шльондрою, бо та стала коханкою Стефано! І тепер вона ж не заперечувала проти того, що її молодша донька спить з негідником Марчелло Соларою, не одружившись із ним? Саме такі думки роїлися мені в голові, коли я піднімалася до Елізи, і цей свій гнів я вважала справедливим. Але розум мій, який звик до дисципліни, почувався збентеженим, я не знала, до яких аргументів мені вдатися. Тих самих, до яких би вдалася моя мати кілька років тому, якби я зробила щось подібне? Значить, я деградувала до рівня, з якого вже піднялася навіть вона? Чи мені краще сказати: живи з ким хочеш, аби лиш не з Марчелло Соларою? Чи могла я так сказати? Чи спало б мені на думку порадити якійсь дівчині у Флоренції чи Мілані покинути чоловіка, ким би він не був, у якого та закохалася?

Коли Еліза відчинила мені, я обійняла її так сильно, що вона, сміючись, буркнула: «Ти мене задушиш». Я відчула її тривогу, коли вона завела мене у вітальню – претензійну залу, повну диванів і фотелів з квітчастим оббиттям і позолоченими спинками – і взялася безперестанку теревенити: яка я гарна, які в мене чудові сережки, яке вишукане намисто, яка я елегантна, як вона хоче познайомитися з Деде та Ельзою. Я стала захоплено розповідати їй про племінниць, зняла сережки, дала приміряти перед дзеркалом і подарувала їй. Я побачила, що обличчя